Олександр Вишнівський: Трагедія 3-ої дивізії армії УНР

У своєму спростуванні ген. Крат, між іншим, пише, що якби полк. Трутенко був генералом, «він напевно звався б в армії УНР у 1919 році, «отаманом». Д-р Шляхтиченко передає це інакше: «Помилкове твердження ген. Крата, що в нашій армії лишеколишніх генералів звали «отаманами» (підкреслення наше). Між одним і другим твердженням є різниця. Перше не виключає того, що «отаманами» в той час називали не тільки генералів, але й інших, а друге — виключає. Отже, покликання д-ра Шляхтиченка на те, що «отаманами» звали рівнож повстанських ватажків і К-ра 16-го п. Загону, Миколу Шаповала, хоч останній не був генералом, не суперечить твердженню ген. Крата.

Якби Шаповал був полковником, то його звали б полковником по ранзі; коли б він був к-ом полку, а мав би ранґу, скажім, сотника, то його звали б тоді полковником по посаді, але якби Шаповал був генералом, то його звали б тоді «отаманом» не по посаді, а з обов'язку. Те саме стосується й полк Трутенка. Зрештою, річ тут не в аргументації, а в конкретному факті: як було вже зазначено, полк. Трутенка не підвищено до ранґи генерала в армії УНР з тої причини, що він занапастив довірену йому 3-тю дивізію.

Покликування д-ра Шляхтиченка, як на підставу генеральської ранґи Трутенка, на те, що останнього було підвищено до ранґу генерала двома членами Директорії, що перебували в Празі, не витримує критики. По перше, члени Директорії — А. Макаренко і Ф. Швець, — що перебували в Чехо-Словаччині від кінця 1919 року, мали лише обмежені уповноваження від Уряду УНР і то виключно в рамах дипломатичної діяльности. У 1920-му році уповноваження ці були скасовані й водночас повищі члени Директорії відкликані назад, в Україну. Після того як Макаренко і Швець не виконали затвердженої Головою, Директорії постанови Уряду УНР про відкликання і в Україну не вернулися, вони залишились у Чехо-Словаччині в характері не дійсних членів Директорії, а лише — дезертиріві тим самим перестали бути членами Директорії. Рішення двох б. членів Директорії — покликання Трутенка на становище «військового міністра», підвищення його до ранґи генерала й підвищення у вищі старшинські ранґи кількох інших старшин, за «допомогою» новопризначеного «військового міністра», є нічим іншим, як тільки актами опереткового характеру, яких не можна брати поважно…

Напередодні вирушення армії УНР у Зимовий Похід загальний стан 3-ої дивізії був жалюгідний: майже 90 % її чисельного складу вибуло із строю через тиф. Тих хворих, що їм рух не загрожував життю, возили на селянських возах, але тяжко хворих довелося залишати в селянських хатах, переважно покотом на підлозі, без лікарської опіки, на ласку Божу… Між тими останніми був і хворий на тиф командир дивізії, славетний бойовий полковник, пізніше генерал, Олександер Удовиченко, під командою якого 3-тя Стрілецька дивізія, за видатні бойові заслуги, дістала почесну назву «Залізна».

Ті вояки, що були ще здібні тримати зброю в своїх руках, не мали ані відповідного на ту зимову пору одягу й взуття, ані належної кількосте муніції. Щождо чисельного бойового складу, то він, хоч і був мінімальним (кількість хворих, що їх возили, перевищувала кількість боєздатних), то все ж кращий від того, що його подав пполк. Доценко в його книжці «Зимовий Похід». Бойовий склад 7-го Синього полку, наприклад, у нього: «біля 30-ти багнетів». Як тогочасний к-ир того полку, я добре пам'ятаю, що його бойовий склад у «трикутнику смерти», на передодні Зимового Походу, був: 102 багнети плюс 4 чинних кулемети.

Положення дивізії ускладнювало ще й те, що знесилена й не боєздатна, вона опинилася в найбільш критичний час свого існування без того свого Командира, що його так знала, цінила й любила, що йому так беззастережно довіряла. У такій ситуації дивізія потребувала відповідного часу й відповідних умов, щоб прийти до норми й минулої боєздатности. Як пов'язати це з конечністю одночасного перебування в запіллі ворога, з нараженням на різні несподіванки, кожна з яких могла бути фатальною для дивізії, було тяжкою проблемою, що її мав вирішити новий Командир дивізії.

Вирушення в Зимовий Похід, у запілля ворога, що в ньому з усіх боків чигала на його учасників смертельна небезпека, вимагало призначення гідного наступника хворого полк. Удовиченка, К-ра дивізії не тільки відповідно кваліфікованого, але й такого старшини, що його в дивізії добре знали б і до якого мали б довір'я. І це зрозуміле: під його командою вирішувалося питання «бути чи не бути» дивізії, питання життя й смерти довірених йому старшин і козаків, у надзвичайно тяжких умовах партизанщини — цієї безупинної гри з вогнем з усіх боків. Під цим оглядом справа ця не виглядала скомплікованою: був заступник К-ра дивізії, бойовий, старий полковник Ольшевський, що його добре знала вся дивізія від самого початку її існування.