Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Кабарет "Феміна", де ріжні співаки і "артисти" не соромилися, в куплетах висміювати "Фатерлянд'', який нагло — "іст зо кляйн ґеворден". І ціла саля іржала з захоплення. Найшляхетніше топчеться в болото. Зудерман, у своїм романі "Каценштеґ", з наполеонівських часів, часів найбільшого морального занепаду Німеччини, писав: слава Богу, що серед того потопу і занепаду всіх чеснот і моральних звязків, які принесла війна, — що лишається хоч юдин сталий бігун — "Фатерлянд"… А коли й це гине?!

Кілька членів місії, з Дідушком виїхали до Берна. Половину місії звільнили, щоб їхали назад до Києва. Дехто на власну руку перебирається до Парижу. Є в місії якісь москалі і жиди, яких ледви хто знає.

Є звістки, що голосами хліборобів-демократів і галичан, большевицький земельний законопроект Директорії — Трудовий Конґрес відкинув. І то добре.

Липинського досі болить, що земляки — "йому не довіряють". Як же могло бути інакше? Не терплять вони нікого, хто не запобігає їх ласки, уникає товаришувати з ними і випрошує собі всякі фаміліярности з їх сторони.

Рано був у Липинського. Обговорювали дальше наш плян акції проти большевизму.

Вчора запросив я Липинського, Біленького, Д. Левицького на обід в "Імперіялі". Говорили про біжучі справи і про становище наших місій.

Сьогодні виїжджаю з Відня. Дістав телеграму від Лукасевича. Запрошує працювати з ним в нашій місії в Берні, шефом пресового бюра. Моя друга еміґрація.

Я вже зазначив, що з інших причин я в листопаді 1918 р., відійшов від гетьмана, ніж виступили проти нього демократи, соціялісти й комуністи. Їх протигетьманські арґументи були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режіму 29 квітня.

Що гетьман був "царським ґенералом" і перед 1917 р. не брав участи в національно-українськім русі? Я вже згадав, що це саме можна було б закинути і ґенералам Директорії… Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціялістів це не був арґумент, бо самі вони були федералісти… "Карательні" загони по деяких селах? І це в устах соціялістів не був арґумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А воно ж не стримало наших соціялістів (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Що гетьмана підтримували німці? Так, аж до повстання проти нього. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.

Ці арґументи в устах демо-соціялістів були лише пропаґандові. Справжня-ж причина їх ворожости до режіму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого, середовища; що був пан. Цеї категорії земляків демо-соціялісти не зносять.

Те, що було в очах лівих непростимим гріхом гетьмана, — було, як я думав, його плюсом. Коли виснажується й гине провідна кляса, часто віддає вона своїх найздоровіших членів, в ролі провідників, новій правлячій верстві, навіть в ролі вождів революції. Дюк Пилип Орлеанський, князь Талєйран, граф Мірабо, маркіз Ляфаєт стали провідниками французької революції.

Князь Дмитро Вишневецький, Зборовський, Ружинський та инші аристократи старокиївські стали основоположниками нової, козацької аристократії, як пізніше шляхтичі Виговський, Кричевський, або Мазепа. Вони формували орґанізаційно нову еліту, вносили в неї властивий їм дух, хист командувати, вести, любов до влади.

У гетьмані я й хотів бачити власне такого орґанізатора, пробудженої зі сну, ще не оформленої, української стихії, в дусі її давніх, воскрешених в слові Шевченка, історичних традицій, неґованих народолюбцями й соціялістами.

Але я був, як казали французи, Гетьмана "partisan"; не "courtisan", сторонник, не двірський прислужник. Тому коли федеративна Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися.

Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдує. Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади. Хто оправдує такий "тактичний крок" нині, той виправдає його й завтра; той вибиває собі арґумент з рук проти сьогоднішніх федералістів. Зрештою, сам Гетьман, на вигнанню, здобувся на акт мужньої самокритики, признавши Грамоту 14. XI. великою помилкою режіму. Велику вину за неї несе Ігор Кістяковський, якого Гетьман звав своїм "злим духом".