Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Увечері був у Славінського, до якого прийшов Липинський. Цей останній інформував про відносини в Празі. Про румунсько-чесько-українські взаємовідношення і про справу Закарпаття. Липинський плявує приняття для антантських дипльоматів.

Рано бачився з Липинським. Оповів йому кілька новин, яких він не знав. М. і. про приняття Сидоренка Пітоном. Просив мене вступати до нього щодня.

Семенів оповідав про Київ. Напняття між Винниченком і Петлюрою зростає.

Неможливо заховуються дехто з наших "репрезентантів". Зробили себе небажаними гістьми в "Ґранд-Отелю" на Рінґу і у швайцарського консула. Якісь москалі, що цвенькають всюди по-російськи, також вештаються як члени ріжних місій по ріжних установах.

Липинський дуже чимсь прибитий. Має відомосте з Києва, що на Трудовім Конґресі в досить великім числі заступлені і хлібороби-демократи. З ними мусіла шукати компромісу Селянська Спілка. В "Таймсі" стаття "Мирова конференція і Росія". Україну згадується там разом з Польщею, Кавказом, як країни, "яких окремі національні права признані в 14-ти точках Президента Вільсона". "Їх політичне майбутнє має бути усталено в Парижі".

В "Тан" інтервю з Сидоренком. Всі питання Сходу, як здається, хочуть переказати з мирової конференції до Ліґи Націй. Ще не одне будемо мусіти пережити. В останнім рахунку все залежатиме від нас.

Бачився з Васильком, потім з Суровцевою і Палюгою. Дістав запрошення від Липинського на вечерю до "Захера" на честь чеського посла у Відні — Тузара. Моя мізантропія зростає з кожним днем. Мені стає незносимим модерний "гомо сапієнс". У своїй "Історії моєї втечі" пише Казанова: "Або я не створений для Венеції, або Венеція не створена для мене, або — і одне, і друге". Я міг би сказати словами цього великого пройдисвіта: "я рішився покинути мій край, як покидають дім, який подобається, але в якім треба зносити неприємного сусіда, що вам докучає, але якого не можна видалити". Це, мабуть, так і є.

Вечір уряджений Липинським для панства Тузаріз. Політика чеська мало мене інтересувала. Пан посол виглядає на сільського вчителя. Пані послова, типова буржуазна віденка, "а феше веанерін". Була Борисоглібська, Сінґалевич, Біленький, Токаржевський, пані Подгорська, українська полька, і добра знайома В. Липинського. Був і Василько. Цей останній обсервував всіх, в тім числі мене. Здається, що Київ ще був 31-го в наших руках.

Київ взятий. Не маю слів виразити чувства, що мене огортають.

Рано у Василька. Старався якнайдокладніше розвинути йому і арґументувати плян боротьби з большевиками. До армії, яка бється тепер на Україні, треба додати сто тисяч наших полонених в Італії, а крім того, створити армію, "сольднерарме" з кондотієрів всіх країн, в яких тепер багато "безробітних" вояків. Ідея ця видалася Василькові новою. Лиш мав сумнів, чи далося б до цеї акції завербувати когось, крім безпосадних по війні австрійських і німецьких старшин. Але обіцяв представити цей плян аґентам Антанти тут. Сидів в нього годину. Він дістав відповідь від Куліджа, який просить відвідати його в кінці цього тижня. Тепер він у Празі.

Петлюра мав заключити угоду з представниками Антанти в Одесі, яку покинули добровольці.

Липинський дав лист від молодого ґр. Тишкевича. Той пише про створення нової партії правішої від хліборобів-демократів. А на чолі тої партії стоять, нібито, Міхновський, Чикаленко і Донцов. Дійсно, точні відомости!

Сьогодні був на прощальнім виступі німецького Фолькстеатру-Каммершпілє. Виставляли Шніцлера "Абшідссупе", куплети, танці і — одна модерна комедія: руїна і упадок інтеліґентського стану, опановання світу різниками і ґешефтсманами. По кількох літах — в цій комедії — стрічаються два колишні шкільні товариші. Один — типовий інтеліґент, в окулярах, вихований, з добрими манерами. Другий — ординарний, грубий ковбасник, якого свого часу викинули з гімназії і який — якраз через це — пустився на ґешефти і "гат ц'вос ґебрахт". Тепер, отже, може не стидатися свого віденського діялекта і навіть зробити протекцію для свого колєґи — невдахи-інтеліґента. Нова "вища кляса", і нова, демократична дипльоматія… В ресторанах старої, передвоєнної публики — ні сліду. Світ стає заординарний. Товариство — ґешефтярі, християн мало. До цеї публики пристосовується тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя. Згадую часи коротко перед війною в цім самім місті. Повітря було й тоді, як перед бурею. Але було якесь змагання наперід, змагання до чогось, бажання крикнути, зробити щось, розвіяти навислу хмару; хотілося, щоб скорше ударив грім, щоб прочистив млосне, задушне повітря. Світ ще був тоді гарний і ним не правив ще плебс.