Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Невтральних журналістів, з якими приїхав Шестен, запросили на вечерю-прийняття в Яхт-Клюбі на Дніпрі. Хто запросив — самі вони не знали. Я здивувався, чому не дістав запрошення. У гетьмана згадав про це. Він повідомив, що це приняття, мабуть, уряджує Дорошенко. Наказав одному адютантові викликати Дорошенка в Яхт-Клюбі і сказати йому про мене. Телефон не діяв. Отже я, як було умовлено, стрівся ввечері з Шестеном в моїм бюрі. Коли вийшли сідати в авто Шестена, побачив я, що був в нім якийсь німецький офіцер, який зробив здивовану міну, але я йому сказав, що я їду з доручення пана гетьмана. Їхали потім до Яхт-Клюбу човном. При столі було чоловік з двадцять — чужинецьких журналістів, крім того і німців, уніформовані і цивільні, і деякі гетьманські урядовці. Дорошенка не було. Показалося, що то не він робив це приняття, а німці. Мабуть, майор Гаазе, так що я був інтрузом на цій імпрезі, що одразу пізнав і по мінах господарів і по деяких розмовах. Сидів я між цими журналістами, інформував їх про наші справи, і нераз мусів спростовувати інформації, які давали їм про Україну деякі німці і теж присутні урядовці "із малоросів".

Вчора підсів до нас в "Метрополі" Добущак, буковинець, тепер старшина в австрійській армії. Оповів цілу купу сплетень з Відня і зі Львова. В інформаційнім листку (який дав мені), видаванім австр. "Кріґспресквартір"-ою, в ч. з 8 липня 1918, подається ціла маса фантастичних номінацій, в тім числі й мою. Знайшов там таку коротку мою характеристику: — "Айн гефтіґер ґеґнер Русляндс".

"Кадети", здається скінчили невдачно свою місію в Києві.

Січові Стрільці хочуть реактивуватися, як військова формація в гетьманській армії. Подали записку до Лизогуба. Вчора Коновалець просив мене зробити йому в цій справі візиту у гетьмана [15].

Вишневський телефонував до мене з палацу. Поручав мені графа Гейдена як "нашого". Радив звернутися до очолюваного ним Союзу Земельних Власників по адреси для моєї селянської ґазети. Готується законопроект про парцеляцію великих маєтків. Оповідали мені з ріжних сторін, що в кабінеті (Кістяковський і ще дехто) інтриґують проти мене. Зачасто — на їх думку — розмовляв з гетьманом у чотири очі. Триматися стає чимраз трудніше. Покликав мене до праці персонально гетьман, з міністрів — знаю далеко не всіх, з німцями — безнастанні непорозуміння, з австрійцями — рідко зношуся. Знаю лише військового аташе ґр. Спаноккі, майора Фляйшмана і радника кн. Фюрстенберґа. Зрештою, як мене повідомляють, австрійці на мене "давно махнули рукою".

В. Піснячевський умістив в своїй "Одеській Мислі" витяг з мого друкованого реферату (про міжнародне положення), як мою оригінальну статтю для його часописі. Звідси його передрукував "Дзєннік Кійовський". Тепер услужні приятелі пришивають мені (там, де треба) латку завзятого австрофіла, щоб підставити мені ногу у німців. Піснячевський видає свою часопись в частині України, занятій австро-угорською армією і має, зі своєю ґрупою, марку австрофіла.

Сьогодні прислали до мене С. Жука, який з доручення артистів українців на оперних сценах Петербурґа, приїхав орґанізувати національну оперу в Києві. Має намір говорити в тій справі в гетьманськім палаці. Було ще двох панів в справі скинутих недавно з їх посад старостів українців.

Я зачинаю реалізувати те, про що умовився з гетьманом. У вчорашній "Новій Раді" С. Єфремова умістив статтю проти "Юго-Восточного Союзу" і за прилучення Криму та Кубані до України. Німці не названі по імени, але ця стаття звернена проти їх посунень в тих справах.

С. Єфремов з групою київської "Ради", по першій революції, поборювали моє різке протиросійське наставлення і мій "сепаратизм".

Виступаючи проти русофільського українського табору, до якого — за виїмком одиниць — належали перед війною ледві чи не всі українські кола, видав я тоді брошуру "Модерне москвофільство" у Києві — проти того табору, проти "нової Росії", і проти впливів російської літератури, якими захоплювалися тоді мої земляки. В 1906 р. пізнав я редакцію "Ради" (Матушевський, та ін.) — були це психічно чужі мені люди. Тепер, коли мої фантазії — волею долі — стали дійсністю на Україні, коли приїхавши до Києва, я відвідав С. Єфремова, він запропонував мені писати в "Новій Раді" [16].

Навпаки, з своїми колишніми приятелями, з соціялістами, я вже спільної мови, по повороті до Києва не знайшов. Коли РУП перемінилася в УСДРП, у мене почалися розходження з "партійними товаришами". Навіть передтим, у Петербурзькій Громаді: в літературі вони були адораторами Олеся, Винниченка, Драгоманова. Ці божки були чужі мені, я захоплювався тоді вперше Кониським, "Київською Стариною", Уманцем (автором моноґрафії про Мазепу), і головно Лесею Українкою. В політиці стрівся з київськими РУП-істами в 1905 р., коли мене в жовтні 1905 р. арештовано в Петербурзі і привезено до Лукіянівської тюрми до Києва. Хутко потім вибухла революція, зявився конституційний царський маніфест і амнестія політична — нас всіх, політичних вязнів, випущено. Я залишився на деякий час у Києві. Разом з Поршем, Петлюрою, В. Садовським, я брав участь в тижневику "Слово". Від тоді ж почалися мої політичні розходження з ними. Вони — уважали російську демократію за нашого союзника, я — за ворога такого ж, як і царат. Писав про це і в тім самім "Слові", і в петлюрівській "Українській Жизні", нарешті в київськім "Дзвоні" Д. Антоновича і (галичанина) В. Левинського. Отвертий виступ мій 1913 р. у Львові з програмою політичного сепаратизму і боротьби з Росією остаточно пірвав мої звязки з партією, фактично пірвані вже давно перед тим. З "Дзвона" мене, "за шовінізм" — викинули.