Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

У Києві зїзд московських втікачів. Тут є П. Мілюков, був. міністер Керенського, багато монархістів. Маємо певні звістки, що вони конспірують з німцями. Мілюкова, голову російської конститут. — демократичної партії та її лідера в колишній Державній Думі, — особисто не знав. Тільки полемізував з ним в нашій пресі, а він зі мною у своїм Орґані "Реч" і з Думської трибуни перед війною.

Товариство С. У. Поступовців запросило мене дати відчит про Франка. А про річницю полтавської битви, яка зближалася, про Мазепу — забули! Дихають і думають лише в області справ культурницьких і соціяльних.

Скільки мине часу, щоб їх почали цікавити справи державницькі? Думаю дати відчит про Мазепу в Клюбі на Прорізній.

Приходила до мене делєґація Кубанської Національної Ради. Їх мета — добиватися зєднання з Україною. Положення там гіршає. Є там до 150 тис. большевиків, на Волзі — чехи, в Ставропільщині добровольці ґен. Алексєєва, в Царицині білий російський ґенерал Дутов. Ці білі, разом з чехами, готові зробити один антантофільський і протиукраїнський фронт. По розмові з кубанцями, сказав, що зведу їх з гетьманом.

Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз кінчилося засідання політичних комісій (мирових делєґацій), нашої і російської. Від нас — Шелухин і Кістяковський, від Росії — X. Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним, підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. В останнє стрінувся з ним в 1916-17 рр., коли він працював в пресовім бюрі українськім у С-го в Льозанні, куди я часом приїздив з Берна, де мешкав. Мануїльський сказав, що жалує, що не був на моїм відчиті про російську культуру. В нормальних часах, сказав, це викликало би багато дискусій в російській пресі. На відході запитався:

"Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком"?

"Якраз тому, Мануїльський", відказав я.

Осавули гетьманські, що мають на горі дижур перед входом до гетьманського палацу, — один з них Кочубей — щось занадто антимосковсько настроєний. Що це могло б значити? "Кадети" завтра мають свій зїзд. У "Відродженню" (орґан міністерства війни) зявилася моя статя про тайну місію Мілюкова в Швайцарії, літо 1916, коли він хотів (через С-го) зєднати для російської державности галичан.

Знову клопоти з "панами ситуації". Німці злостяться, коли їм дати до зрозуміння, що їм не вірять; коли відгадують, до чого веде їх кокетовання з "кадетами". Російські монархісти цілими потягами зїздяться на Україну. Завтра улаштовують вони в нашій Св. Софії свій молебень за "государя-імператора".

Гетьман незадоволений, що мало робиться в пресі для пропаґанди діяльности кабінету. Хочу взяти на себе невдячне завдання переконати його, що теперішній кабінет ліпше на тім вийде, чим менше його діяльність буде "популяризуватися" серед загалу.

Мілюков прислав до "Відродження" спростування (на мою замітку і статтю про нього), — яке лише компромітує його і німців, і їх протиукраїнські пляни.

Російська монархічна маніфестація не вдалася. На Софійський майдан стягнуто гетьманську державну варту і німецький відділ. Бачив купу російських білих офіцерів — з погонами, — арештованих і ведених під військовою ескортою. Дуже добре!

Був у гетьмана. Розмовляв з ним коротко, коли він виходив з палацової каплички, по Службі Божій. Відповідаючи на мій поклін, підійшов до мене. Передав йому кілька часописів, що могли його цікавити.

— "А що, правда, добра моя промова на Соборі"? — спитався він.

— "Так, пане гетьмане", відповів я… "Не називаючи річ своїм імям, ви сказали те, що треба було сказати". (Він говорив про самостійність української Церкви, уникаючи слова автокефалія). Він думав, що мояпохвала відносилася до першої фрази і сказав:

— "Правда? Інакше не можна було говорити"! Видко був задоволений зі свого виступу.

Не зважаючи на все, подивляю наш Київ, трівожний і гарний. Коли вертав до дому, з одної сторони неба сунули бурі хмари, друга ж сторона блестіла червоною загравою від сонця, яке заходило, а від якого протилежні камяниці горіли у вогні. Що десять хвилин розлягалася луна від поодиноких стрілів десь на передмістях.

О 8-ій ввечері був знову у гетьмана. Довга розмова в палацовім парку. Представив мене своїй дружині, доньці і "тронфолґеру". Вибачився, що ще не вміють по-українськи. Говорили — я з гетьманом — про аґрарну справу. Він скаржився на великих земельних власників, які не від того, щоб його скинути. Хоче створити, властиво зорґанізувати, в міцну силу середню, а навіть дрібну земельну власність. А коли треба буде, приступити до вивлащення великої посілости. Питався, як я задивляюся на його лист до Ради Міністрів про її політику. Я відповів, що лист добрий, тільки я не розумію подяки Лизогубові. На мою думку, лист був виразом недовіря до кабінету, після якого Лизогуб мав би уступити? Гетьман нічого не відповів, лише усміхнувся. Говорити більше на цю тему, очевидно, не хотів.