Михайло Дорошенко: Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

В той час заможне населення переживало страх бути знищеним не нині то завтра й чекало змін чи кінця большевикам та їхній сваволі.

Фронт, що був десь біля станції Бобринської підійшов до ст. Фундукліевки та на деякий час спинився, казали, що німців розбито і вони відійшли назад до ст. Кам'янки. Червоні хвалькувато підносили голови, що ними побито німців. Хто був їхнім командиром для мене не відомо, але бувші солдати легкої наживи та молодь навколішніх сіл туди поспішала. Кликали й мене, щоб і я йшов до того їхнього складу доїдати рибні та м'ясні консерви, де порожніми банками була засмічена не лише станція, але і вся округа. Надходила весна, березень місяць, ставало тепло. Німці готували наступ на ст. Цибуловку, оминувши цей відтинок залізниці навколишніми селами та лісами, та однієї ночі оточили станцію. Поміж станцією й мостом наклали впоперек колії шпал, а на шпали вподовж старих телеграфних стовпів, вихід для ешелонів з військом, боєприпасами та провізією був повністю закритий.

Большевицька зграя після денних трудів, походів, та смачної з горілочкою вечері, добре спала. Навкруги все затихло, як перед бурею. І справді, буря не забарилась і їх навістила. О другій чи третій годині ночі німецьке військо зробило большевицькій ґвардії "подйом": застрочили кулемети по ешелонах, а під вагони летіли ручні гранати. Дужі вибухи гранат рвали залізо, людські тіла, рили вологу землю і стрясали нічну тишу навколо себе до двох десятків кілометрів.

В большевицькому війську зчинився неабиякий переполох. Два потяги що стояли на поготові, вирушили, але доїхавши до "барікади", повилазили на стовпи та шпали і зупинились. Команди ніхто не чув та й не було часу до неї прислухатися. Кожний спішив утекти з того пекла, покладаючись лише на свої власні ноги. Розпорошеній частині, що прорвалась понад залізницею через воду Інгульця, пощастило врятуватись втечею через село Цибилів Чорним лісом на ст. Знамянку. Друга частина в кількості до п'яти соток осіб, погла трупом на ст. Цибулевій та навколо неї.

Німецьке військо пішло далі через село Цибулів, Чорний ліс на ст. Знамянку і далі без ворожого спротиву до самого Кременчука. Большевицьке шумовиння притихло, а їх отаманчики подалися в підпілля.

Надходив квітень місяць. Між землевласниками про. йшов розголос, що до Києва скликається з'їзд землевласників, Кожна округа або група має вислати на з'їзд свого делегата чи делеґатів. В той час на хуторі рідного мого брата, відбулось зібрання землевласників цієї округи. Ініціятором був чоловік старшого віку тесть мого брата Нечипуренко Грицько. Присутніх було до двадцяти осіб, і тім числі і я. Нечипуренко говорив багато про тогочасні події, про молодих політиків цього військкового часу, за самочинність Ф. Неводничого та й інших розбишак. Говорив Нечипуренко і про вибір гетьмана, що має відбутися на з'їзді, і запевняв слухачів, що лише аж тоді настане спокій і лад в Україні. Були запитання: — як ми можемо привернути спокій і лад, коли більшість тієї чорної маси, що покинула війну, прийшла до дому зі зброєю в руках, та й робе що хоче? Не хвилюйтесь, сказав Нечипуренко, коли буде гетьман, то матимем допомогу і захист. Нам допоможуть німці: бачите як тепер все притихло і нема нам чого боятись, а навпаки, треба діяти. Німці беруть нас під свою охорону. Ми мусимо їм допомогти своїм хлібом, а за це вони зроблять нам лад. І запитав, чи ми з цим згідні. На це питання майже всі сказали; Згодні.

Я в той час мав працю не залізниці, чув різні промови багатьох ораторів, а часом і сам забирав слово, і ось тепер я вирішив подати свою думку, що не треба ставитись дуже вороже до цієї бідноти та малоземельних, що прийшов з війни і вимагає землі, мусить бути якась справедливість, бо сила не у нас, а в них. Німці чужі люди, як прийшли так можуть і відійти, а революція ще не закінчилась. Звичайно, мене тут висміяли, назвали "молокососом", який хоче старших вчити. На закінчення цих зборів написав я під диктат ухвалу такого змісту; Громада землевласників Олександрійського та Єлісаветградського уєздів висилає на з'їзд до Києва свого делеґата-землевласника Нечипуренка Григорія Мусійовича, уроженця села Цибулева, власника 60 десятин і просить прийняти до складу делеґації з'їзду як уповноваженого делеґата. Під ним документом поставило кілька присутніх осіб свої підписи. Нечипуренко взяв це уповноваження і сказав що назбирав більше підписів.

Слід підкреслити що Нечипуренко поїхав з села від невеличкої групки людей а виставляв себе делеґатом цілого села. Але організаторам З'їзду це було тоді виггідно. Таке фальшування ми маємо й сьогодні.