Михайло Дорошенко - Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Де ж дівся Ґонта? — не раз запитували один одного повстанці при зустрічах. Що з ним, веселим співуном, могло статися що зник з обріїв? Чи був він справді на тій окружній нараді-пастці?…

Друга світова війна (1941–1945 рік) силою подій і обставин вигнала б. вояцтво Армії УНР, та сотні тисяч терором настрашеної людности до країн західної Европи та в Америку.

Авторові цих скромних спогадів пощастило оселитися на вільній землі Вашингтона. І тут, одного радісного дня, несподівано трапилось зустрінути побратима по зброї з холодноярщини, Звенигородського отамана Івана Ґонту. Чи треба більшої радости!? Згадали минулі дні, давні події, а при цьому виявилось що він, отаман Ґонта на тій окружній нараді участи не приймав, бо там не був. Він ще в кінці березня 1923 року встиг перейти кордон до Польщі.

Давно відлунали бойові пісні холодноярців, давно затих гук гранат і свист гарячих куль. Стомились знесилені воїни Визвольних змагань України. Лягли спочивати в степах та байраках, в далекій тайзі Сибіру та далеких і чужих країнах світу.

Але Слава про них не поляже, не засне а розскаже світові Правду за що вони полягли… Лягли та не заснули, бо лунає та Правда в серцях українського народу, горить не згасаючою славою безсмертних лицарів, міцніє і виросте в нову силу, яка з роду в рід передаватиметься, щоб перемогти ворога і відбудувати свою, Вільну, ні від кого Незалежну УКРАЇНУ.

Це село ще звали Єградківкою.

Не на поляні, де готували могилу повстанцям, а в рові під лісом, над дорогою Веселий Кут — Дмитрівка.