Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Ще одна потужна сільська традиція була пов’язана із спортом. Волейбол, або як в ті давні часи називали — сітківка. Буквально кожна вулиця мала волейбольний майданчик для дорослих, а дітвора — то буквально на кожному другому, третьому подвір’ї натягала сітку. У довоєнні часи команда нашого села займала призові місця на першості Галичини. Кожної неділі наша команда грала у Данилівцях, або сусіди приходили до нас. Це — мова про дорослих. А ми, підлітки, до самозабуття скакали біля сітки. Така уже була норма: виходили після обіду на долину і грали до темної ночі. Ніхто партій не рахував. Втомлялись одні, їх заміняли інші. Як фанат гри, на полі я виявляв явно диктаторські замашки. Якщо поруч тебе летить м’яч, ти повинен його відбити, коли треба — падай, а відбий. Інакше — я вижену геть з поля. Дехто з нашої десятки навіть не наважувався виходити на майданчик. Згодом, уже перебуваючи в армії, я остаточно зрікся волейболу, оскільки не було нормальної команди. Перший-ліпший лобур стане на поле — і ти вже його не виженеш. Пішов я, остаточно.

Може, не стільки талант до гри, але азарт у мене був потужний. У 16 літ я уже виступав у дорослій команді за Зборівський район на першості області. Не можу похвалитись будь-якими відзнаками, але один епізод дорогий мені спогадом. Коли наступного року наш район не організував своєї команди, мій далекий родич, що відав спортом у Глубічку, запросив мене виступити за той район. Я погодився. У першій же грі наші суперники заявили протест. Оцей хлопець, вказали на мене, із Зборова. Чим я був примітний? Коренастий, як на таких кажуть, відземок, а стрибав я для удару так високо, що стопою ноги досягав нижнього шкурка сітки. Великий розгін, характерний вигук при ударі, та ще лівою рукою. До чого ж мені було приємним те пізнання! Грав я з дорослими, переважно з нашого села, які знали багатьох хлопців з інших команд, навіть з далеких районів. І ці розмови мені були особливо цікавими та дорогими. А були й комічні ситуації. Один член нашої команди, старший віком, слабо розумів російську мову, якою велось судійство. Після гри він каже: «Я не прощу тому мерзотнику, що весь час мене ображав. Заїду йому в галамагу». Стали ми виясняти, що до чого. Наш землячок слабо приймав м’яча, суддя рахував, що це не удар, а кидок. Давав свисток і казав голосно: «Бросок». А наш землячок-неборака подумав, що суддя йому прозвисько придумав — «брусок». Принагідно зазначу, що гумор у нашому селі був дуже популярним. Чого тільки не придумували на кожне свято! Особливо — на весілля. Там і танець, «Голяр», і скільки різних веселих дій, пов’язаних з молодою. Звичайно, були народні свята, наче спеціально придумані для веселих інтермедій. Було 10-20 справжніх майстрів комедійного дійства.

Ах, як щиро я сприймав цей афоризм Івана Франка, особливо у молодості. Якщо літня пора була переповнена у нас, сільських хлопчаків, працею біля землі по вінця, зате взимку, в негоду, пізньої осені часу було вдосталь, можна було вволю пірнати у книжкові глибини. І я за них так азартно взявся, як ні за що інше. Швидко я перелопатив все багатство сільської читальні. Брат змушений був йди у Данилівці, там випрошувати літературу, якої у нас не було. Ніхто не дозволяв підлітку світити гасову лампу для читання. То виглядало завеликою розкішшю. От поки дорослі світять у хаті лампу — читай. А лягають вони спати, покірно підчиняйся загальному розпорядку дня. Звичайно, коли старші доручали якусь роботу, негайно брався за неї, чтиво відходило на задній план. Такий непорушний порядок тримався, либонь, скрізь у галицьких селах. І це — при глибокій повазі буквально усіх до книжок. Зрозуміла річ, на першому місці стояли книги релігійною змісту і майже на одному рівні з ними — «Кобзар». Така характерна деталь: у дорадянський період портрет Тараса Шевченка під вишитим рушником висів на рівні з образами буквально у кожній хаті села. В читаючих сім’ях ще віддавали шану Лесі Українці та Маркіяну Шашкевичу. Не знаю, правду кажучи, чи сьогодні та добра давня традиція повернулася до моїх односельців.

Що добре, у скромних сільських бібліотеках було чимало світової класики. В університеті, на екзаменах з іноземної літератури, не один раз виручала мене пам’ять про моє дитинство. Я був ще зовсім малим хлопчиськом, коли до рук мені потрапив французький епос «Пісня про Роланда». Не то щоб я так дуже захопився тою старовиною. Чіпляв до пояса звичайну шпильку, патетично вигукував: «О, мій дюранталь!», — і так бігав по долині за коровою. Треба ж такому статися, що на екзамені якраз потрапила мені легенда про чудодійного меча Дюранталя. Цілі уривки я переказував, дивуючи викладача найбільше тим признанням, що все пам’ятаю з дитинства.