Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Якщо заходити у будинок №ЗО по Снопківській, справа на плити тротуару визирають щілини двох віконець з підвалу. Там Марія прожила багато років, виростила славного сина. Мала таку розвагу: коли випивала, полюбляла іноді так розслаблятися, що брала порожню пляшку і йшла до дверей «своєї» квартири, купленої за важко зароблений гріш. Товкла тою пляшкою по дверях і кричала на весь будинок: «Грабіжники, злодії, щоб ви ночі не доспали, щоб ви дня не дочекалися!» Капітан-загарбник, що уже вийшов на пенсію, ставши майором, нічого не міг вдіяти. У 60-ті роки наші люди вже мали трохи права для захисту… Закінчилось все так: міліціонер-грабіжник втік зі Львова від «скаженої бандерівки», обмінявши квартиру в іншому місті. Справедливості ради мусимо сказати: нарешті радянська влада в особі обкому партії, де жінка багато років працювала прибиральницею, таки виділила ії однокімнатну квартиру. Проявила чуйність.

Такий щасливий кінець. А я знаю чимало історій львівських, станіславівських, коли сім’ї інтелігентів не раз потрапляли під депортацію в сибірські глибини тільки тому, що мали гарні меблі, добротну квартиру. Енкаведисти, офіцери міліції садили за стіл підручного сексота і диктували йому донос на жертву. Цього «документа» у ті часи було цілком достатньо для пограбування та виселення. Старший чин вивозив машинами меблі на залізничну станцію, вантажив контейнери для відправки своїй рідні. Так що моя землячка ще доволі щасливо вийшла з тої веремії. А скільки люду було безпощадно покривджено!

Коли сьогодні серед страждальців за минулий Союз заходить мова про тих, хто його розвалював, я дивуюся, як часто називають в числі винуватців будь-кого, лише не справжніх злодійників. Історія, що трапилась з Марією К., для Осташовець на довгі роки залишилась залізним аргументом, якого не в силі були подолати томи і томи радянської пропаганди. Радянська міліція заграбастала квартиру Марії, найбіднішої із сільських злидарів, та і в місті не багатшої серед пролетаріату. Ось вам справедливість радянської влади, турбота про бідних.

Попри всі воєнні буревії, зміни влади, протиборство, докорінних змін у світогляді наших селян не сталося. Їхня психологія пристосовувалась до нового, погане воно було, чи зовсім несприятливе. Та Осташівці залишалися Осташівцями. Попередні покоління, слава Богу, чимало доброго зробили для його пошанування. Традиції усталились та існували. Дивно, що наймолодші мешканці села чи не першими підхоплювали та розвивали їх. Буквально з першого повоєнного року наша десятка взялася за вертеп. У селі гарно організовувалось колядування, дійство з вертепом. Майже кожна вікова група (не лише молоді, а й сімейні, дещо старшого віку люди) йшла зі своєю колядою, а то й з вертепом.

Я так собі думаю, що прагнення ходити на різдвяні свята з вертепом по селу було чи не головним поштовхом для нас, 12—13- річних хлопчиськів, тісніше згуртуватись у «десятку». Десь уже з другого ходіння по селу з вертепним дійством весь сценарій дійства був написаний мною. Далі було так: кожного року я заново писав віршем, зрозуміло, сценарій вертепу, а минулорічний ми дарували іншим групам підлітків, а потім навіть старшим. Зміст вертепу був традиційним, не три царі йдуть вітати новонародженого, а українські гетьмани. Гострих політичних питань ми не чіпали, але у промовах гетьманів, козака та бандуриста звучали відверті патріотичні мотиви. Ми не допускали відвертої антирадянщини, а часто, особливо у піснях, ховалися за Шевченка. Мерзотні енкаведисти полюбляли у різдвяні свята вештатись по селах, псувати святковий настрій нашим людям. Одного разу вони надовго затримали нас. Зенко завжди виконував роль бандуриста, бо краще від нього ніхто не вмів співати. Того разу він виконував Шевченкове «За байраком байрак». Енкаведист присікався: «бандерівська пісня». Довелось нам принести «Кобзар» уже радянського видавництва, щоб нас залишили у спокої.

Було в нашій вертепній історії одне ходіння по селу, яке сміливо можна назвати відважним. Ним ми заслужили від багатьох односельчан і подяку, і повагу. Друга половина сорокових років. Влада заповзялася організувати в Осташівцях колгосп. Не те, що групи селян, жодного прихильника колективного господарювання не виявилось у селі. Для наших людей то була найважча зима за всі, які вони пам’ятали у своїм житті. А вже наша вертепна група, очевидно, найбільш болісно переживала щоденне перебування протягом грудня у селі кількох десятків енкаведистів. Буквально щогодини таки кожного дня наша розвідка вирушала вулицям села виясняти, чи москалі ще не забралися. Наближалися свята, а ті ненависні нам білокожушники з автоматами все вешталися по Осташівцях. Щоб зліпити сякий-такий обладунок, виготовити дві маски, ми отаборилися у мого двоюрідного брата Володимира Драп’ятого, теж члена нашої десятки. Иого хата стояла на окраїнній вулиці села, званої Рови. За день до свят сталася прикра пригода. Володимир переносив від мене до своєї хати «панцир» ірода (моя роль у вертепі). Перестріли його зайди, побили та відібрали панцир, на який ми витратили всі кольорові папірці, усе, що блищить, протягом кількох тижнів збирали та наклеювали. А тут ввечері йти, а головного — «панцира» — нема. Наспіх робили щось. Напруга, хвилювання, правду кажучи, й звичайний острах зробили для нас ті свята такими, що вони ніколи не забувалися. Після обіду шостого січня уже кожної півгодини хтось вирушав вулицями села взнати: є москалі, чи нема? Тільки коли засвітились перші вечірні вогні, прибіг хтось із наших, не сказав, а закричав: «поїхали». Не повірили, послали ще одну розвідку до сільради. Аж після й повернення стали швидко одягати святкове вбрання. Звично у попередні роки було так: мати не випустить з хати, поки всією сім’єю не повечеряли. Того важкого року матері вже нам вибачили порушення традиції. Дзвоник, що сповіщав про наближення вертепу, здавалося, голосно, як ніколи, розливав свої мелодії по вулицях села. Згодом старожили говоритимуть: ще не було в селі таких сумних різдвяних свят: половина села у темряві, ніде не чуги колядок. І ось тут ми взялися повернути нашим людям і світло, і радість, і колядування, нормальні різдвяні свята. Випадали такі сцени: будинок потопає у темряві. Наш дзвоник настирливо брязкотить біля воріт. Нарешті появляється світло у вікні, виходить господиня на поріг і тихим голосом запитує: «Ви справді будете ставити вертеп, колядуватиі?» Дружні голоси чути на півсела: «Будемо!». І вже на подвір’ї наші хлопці затягують таку коляду, яку все село чує. Того святкового вечора ми наче відродили село, повернули людям власну гідність та гордість. Один мудрий дідусь казав мені якось після свят: «Хлопці! Ви навіть не здогадуєтесь, яку благородну справу вчинили». Звично на свят-вечір багато груп ходило і з вертепом, і просто з колядою, від найменших, що наважувались вийти лише на свою вулицю, до парубків та значно старших. Того року, крім нашої групи, здається, більше ніхто не наважився на колядування.