Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Мені раз також захотілося сильного вибуху. Десь ми роздобули справжню бойову гранату, яку називали «ріпайкою». Не було в ній лише кільця, за яке потрібно потягнути, аби звільнити запал від запобіжника. Вусики запобіжника теж були обірвані. І що ми придумали? Клали гранату на дно окопу, а самі цілились каменюками в неї. Разів чотири я намагався це зробити. При цьому стежив, чи потрапив каменем у гранату, а тоді вже ховався за окоп. Не пощастило нам зірвати ту гранату. Тобто пощастило нам, що її не зірвали…

Гинули наші ровесники від надміру зацікавленості до військових таємниць. Або на все життя залишалися каліками. Добре пам’ятаю двох таких нещасливців, яким вибухи розполовинили долоню, залишивши лише три пальці. Господи! Та ми дорожили своїм здоров’ям та життям! Але ж бо ми були дітьми війни.

Що було дорогим для мене — то невичерпний гумор наших односельчан навіть при великих бідах. Гралося троє братиків. Найменший, ледве зіп’явся на ноги, тинявся усюди, старший — щось мудре майстрував, а середущий голкою розколупував запал. На щастя, він зірвався так, що тільки злегка поранив хлопцеві долоню та пальці. старшому бляшка різонула по чолі, а найменшому — по нозі. Середнього — аби не брався за дурні справи, меншого, аби не тинявся за братами, старшого — щоб думав, чим вони усі займаються. Так витлумачували цю подію в селі.

Можливо, не лише наше покоління підходило під те загальне поняття «діти війни». Часом дорослі ще більше виглядали ними… Перших п’ять днів після того, як німці (буду користуватися селянськими поняттями) захопили нашу місцевість, побачили фріців наші дві молоді учительки в Озерній, яка для нас була наче містом. Повернулися обидві в Осташівці і — як вони обурювалися, як вони плакали від образи!.. «Йде цілий стрій фашистів біля гурту цивільного люду і пердять, як коні», — при цьому дружно регочуть. А старі люди казали, що то культурний народ. Коли ж окупанти прибули в село (їх ціла колона підводами пробиралася на Залізці), вони так собі, для розваги, зламали двері сільської крамниці та пограбували. У моїй пам’яті — чітка картина: йде сільською вулицею валка підвід з вояками-грабіжниками, десь звучить у них губна гармонійка, сміх, веселощі. А поруч по дорозі біжить кілька селян (в тому числі і мій батько), оточені дітворою. Батько гукає найголосніше: «Злодії, грабіжники, віддайге товар громадської крамниці!» Фріци сприймають це, як розвагу, регочуть. Котрийсь з них жбурляє в обличчя батькові жмут біжутерії. Ми кинулись збирати все це у густому баговинню дороги… Я тільки згодом, значно пізніше дізнався, що наші селяни зуміли гарно віддячиги військовим грабіжникам. Щоб їхати на Залізці, їм потрібно було в центрі села (на долині біля нашої хати) повернути ліворуч. В кінці села там підходив до сільської вулиці гостинець, що був проведений поза селом і вів на Залізці. А німців селяни спровадили праворуч вулицею, що далі полем прямувала на… ліс. Можна собі уявити, що відчули фріци, коли через якусь годину лобом вперлися у ліс! Німці в усіх країнах однаково сприймали ліс! Чи вони відважились прямувати ним далі, чи, скоріше всього, перед лісом повернули або направо (тоді дорогу вони собі продовжили на кілометрів 15!), або наліво (там їм до гостинця добиратись було якихось дві-три години. Запам’ятали напевно вони наше село.

А мені хочеться згадати ще один, правда, дрібний момент з того окупаційного періоду. Наша сусідка Марія К. стоїть у воротях і байдуже спостерігає, як відступають німці. Коли йшли у ту сторону, — то рукави засукані, сміх, регіт… А тут бредуть жалюгідні, нещасні. Зовсім зелений солдатина плаче, тече з очей і з носа. Підходить до Марії, жебонить: «Мутті, мутті» і показує на свої штани. Марія здогадалася, нахилилася, розстебнула ширінку, допомогла витягти, що треба, назовні, аби злити воду. Потім Марія ще допомогла йому заховати у належне місце чоловічу гордість, застебнула йому ширінку. Дякував німчик жінці по-німецьки і пішов далі дорогою, тягнучи тяженного карабіна по багну дороги. Голосно плакав, не обтираючи ні сліз, ні соплів. Марія дивилася йому вслід і прикидала: ну, свого карабіна він, напевне, втопить у данилівській грязюці, а сам, либонь, і до Зарваниці не дотягне. Удобрить нашу земельку. Може, тому вона так щедро родить, що за століття і століття надто багато зайд ставало погноєм для неї.

Марія К. — надто цікава постать, аби через призму деяких фактів її життя глянути на події тих далеких років. При високій національній свідомості моїх односельчан, вона була абсолютно байдужа до політики, до влади. Жила, аби жити, заробляючи собі на шматок хліба найчорнішою, найпримітивнішою роботою. Ще за Польщі (тільки так говорили у нас в селі) пішла вона на заробітки до Львова. Мила підлогу, чистила туалети. Їй платили, в кого яка ласка та совість була. Натерпілася всього, але за роки злиденної, задрипаної панської держави Марія нашкребла грошенят, щоб стати власницею двокімнатної квартири у нормальному будинку на третьому поверсі. Я тої адреси ніколи не забуду, вона мені особливо дорога. Ставши студентом, я жив півроку у неї на вул. Снопківській, №30, але уже не на третьому поверсі, а в підвалі. Трапилось ось що. Процес «визволення» населення Галичини радянська міліція та енкаведисти розтягнули на п’ять-шість страшних для нашого люду літ. Ось як «визволили» від нормальної квартири мою землячку. Прибув на службу у міліцію Львова бравий капітан Н. Розглянувшись сюди-туди, він вирішив, що квартира Марії якраз підходить йому. Бере він команду мордоворотів у синій формі. Силоміць вриваються у житло одинокої матері, трирічний син якраз на ту пору був хворим з температурою 39 градусів, вигрібають її з усім мотлохом та перекидають у підвальне приміщення тут же, в будинку.