Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Для односельчан наша десятка ніколи не була загадковою. Хлопчиська ще буквально з дитячих літ ходять гуртом, проживають на одній вулиці в центрі села, така собі компанія «нерозлийвода». Погано, що й ми самі звикли до того, наче то нормально, коли з хати гуртом виходять підлітки, майже парубки… Один за одним — другий, третій… десятий. Сусіди це спостерігали чи не щодня, звикли до подібного… А ось одної неділі дорогою села проходив енкаведист, закинувши автомат через плече. Він аж зупинився, коли “десятка” з шумом, гомоном висипала на двір. Він зупинився, тереблячи пальцями ремінь автомата. Ми також завмерли у мовчанці. Иому напевно кортіло перевірити, а що це за зборища такі були, але вагався та врешті не наважився, пішов геть. Ми полегшено вдихнули повітря: пронесло. У нас щойно закінчилось заняття: ми зачитували брошуру, видану ОУН, поклали її у шухляду стола та намірилися йти грати волейбол. А що, коли б той непроханий гість навідався до хати та заглянув до столу? Ми добре знали з подій у навколишніх селах: за зберігання підпільної літератури звинувачених чекало щонайменше п’ять років тюрми. Дуже сумніваюсь, що наша завзята “десятка” сумирно спостерігала б, як зайда шукає компромату на нас. Не знаю… Напевно для когось була б велика біда. Можливо, й він передбачував щось подібного, а тому пішов далі дорогою. Для нас то був серйозний урок, після якого ми уже строго дотримувались деяких нових правил.

Не один раз, оглядаючись назад у давнє минуле, кажу собі: нам на диво багато раз щастило: ми стояли на грані біди, на самому вістрі нещастя, один крок, один порух — і все летить шкереберть. Безнадійно, безповоротно. Та цього не ставалося. Ми все-таки вчилися потроху конспірації, обережності. Та і дисципліна у нас була належною. Заняття проводились щонеділі. Якщо випасання домашньої худоби щоденно та в неділю вранці було нашим головним завданням, то з обіду в неділю матері нам робили «вихідний». Так у селі було заведено здавна. В обідню пору хлопці звично збиралися у моїй хаті. Далі все проходило так: перша частина занять відводилась вивченню історії України. Я розповідав черговий розділ з праці І. Крип’якевича. Потім йшло зачитування та обговорення брошур, листівок, різних матеріалів, що видавались підпільно УПА. Завершувались заняття обговоренням усього того, що хвилювало хлопців, що потребувало пояснення.

Власне кажучи, наша організація була таким собі звичайним просвітнім гуртком, в якому і самі заняття проводили ії члени. То лише згодом, десь у другій половині сорокових років, ми стали набирати політичної амбіції, і появилась назва, в якій було більше дитячої наївності та фантазії, ніж конкретного зв’язку з тим, чим саме у той час ми займались. ЮнРУ — Юні революціонери України, не більше, і не менше. Можливо, у наступні роки ми все менше згадували своє горде (не в міру) наймення тому, що ми його трохи соромились. Більшовики своїми революціями та навколореволюційною діяльністю опоганили слово, що було в такому пошанівку у поетів минулих віків. Українське підпілля найчастіше обходилось без нього. А ми? То була хлопчача наївність, так близька до дитячої гри. Можливо, й радянські каральні органи відчули оту наївність і ставились до нас не надто суворо. Правда, наші провали припадали якраз на різні політичні відлиги, потепління, хоч горя, поразок і навіть трагедій на нас припало чимало. Коли б не конспірація, правила та обов’язки, про які один одному нагадували, їх було б значно більше. Особливо після розширення ЮнРУ на інші села. Стався провал у Мшані, але там випадково спливло лише моє прізвище, про інших членів нашої групи нічого не знали. І енкаведисти нічого не розвідали. Другий провал — в Осташівцях, але ті, хто потрапив у хитро розставлений капкан енкаведистів, нічого не знали про озернянську організацію, що налічувала 17 юнаків. Енкаведисти так і не дізнались нічого про неї до кінця існування Союзу.

Розумно організовували свої стосунки з нами члени боївки в нашій місцевості. Очевидно, то було загальнопоширене правило підпільників, що вони не влаштовували ніколи зустрічей з усією організацією одночасно. Вони часто бачились і часто розмовляли буквально з кожним із нас. Але всі дотримувались повної секретності. Якщо потрібно було терміново передати якусь інформацію, наприклад, мені, то товариш робив це без присутніх і делікатними натяками.

Сьогодні мені важко збагнути, а тим більше пояснити, чому ми до своєї таємної організації не залучали інших ровесників з нашого села. Просто не ставили перед собою такої мети. Залюбки розмовляли на політичні теми з іншими хлопцями, часто навіть із школярами на кілька років молодшшии за нас. Але щоб отак збільшити склад своєї компанії — і не помишляли. Очевидно тому, що кожний з десятки знав товариша досконало багато років. І для мене згодом було дивним, що я про таємниці нашої ЮНРУ якось розповів ближчим друзям з Озерної, Мшани, Даниловець. Вони вхопилися за ідею. За декілька місяців озернянці зуміли зібрати організацію значно більшу, ніж осташівська. І знову це не вплинуло на нас. Ми почали таку серйозну тренувальну гру, яку можна назвати «пошта». Вибирали відлюдне місце між нашими селами. В призначений час ночі (найчастіше — то була північ) підходить осташівський посланець, а з другого боку — озернянський. Звучить пароль: