Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Сьогодні ми з щирою повагою згадуємо тих, що уже відійшли з життя, згадуємо десятиліттями небачених друзів. А кожна зустріч — то, без перебільшення, велике свято. Є ж бо що згадати! Скупі рядки цих спогадів, дисципліна викладу історії (хай і підліткової, та все ж таки політичної діяльності) не дають можливості широко розгорнути милі серцю картини зустрічей, розмов, спільних дій у різних заходах з Михайлом Христиничем. Та й не він один з озернян тривалі роки був мені добрим та сердечним товаришем. Я щиро радів, коли вслід за мною у ряди студентів факультету журналістики був записаний Євген Дудар. І ми не були єдиними з нашого гурту юних «політиків», котрим вдалося здобути освіту у радянських вузах. Тут потрібно відзначити, що саме Євген Дудар своїм талантом гумориста, взагалі письменника сягнув висот нашої літератури, здобув всеукраїнське визнання. 3 Даниловець добрим товаришем чимало літ був мені Михайло Теличин. Ах, як давно ми з ним не зустрічались, не розмовляли. Беручись писати спогади про ЮнРУ, я й гадки не мав, щоб чітко окреслити весь склад цієї хлоп’ячої підпільної організації. Ніхто не знав тоді, не знає і тепер точного її складу. Раніше організація кожного села діяла цілком автономно, незалежно. Ділились досвідом ватажки, відвідуючи Озернянську школу. Але при цьому ніколи не називалось кількості учасників, тим більше не називав ніхто прізвища. Стихійно заведена така практика відносин сприяла тому, що ми уникнули значно серйозніших провалів та арештів.

Що дала кожному з нас кількарічна підпільна діяльність? Ми не здійснювали кардинальних, рішучих заходів в якому б то не було аспекті. В умовах, що згодом склалися, ми були, скажемо так, зацикловані на свої власні колективи. Сприйнявши від старших, від батьків добротну патріотичну «закваску», ми дуже серйозно працювали над тим, аби кожен член організації став щирим, повноцінним патріотом, жив Україною, жив для України. Добре сприяла цьому тогочасна багата підпільна література, яку нам постачали постійно. Сьогодні ми можемо впевнено, спокійно, з почуттям гордості сказати: всі хлопці з чотирьох десятків організації стали повноцінними членами суспільства. Не було у нас жадібних до збагачення, до грошей, любителів алкоголю чи наркотиків, котрі можуть на все махнути рукою заради вдоволення. Священними для них були слова Батьківщина, батьки, діти, рідна земля. Ніхто ніде про це патетично не вигукував, не писав, не заявляв. Такий висновок випливав з щоденного життя кожного.

Більшість із нас, хто ще залишився, переступив сімдесятирічний рубіж життя, і сьогодні можна впевнено робити саме такий висновок. Ми не були героями. Серед нас героєм був лише один Мар’ян. Ми — звичайні гвинтики суспільства.

Гарт, який нам підготувала доля у зовсім зелені, хлопіячі літа, дивно та міцно став визначальним на все наступне життя назавжди.

Члени підпільної організації ЮнРУ с. Осташовець. Перший ряд сидять ліворуч: Петро Мороз, Богдан Леськів, Зиновій Шафранський, Мар’ян Дубицький. Другий ряд стоять: Петро Стефанишин, Петро Попович, Петро Шафранський, Володимир Драп’ятий, Мирослав Квасінський, Володимир Коваль.

Вертеп «десятки» с. Осташовець

Петро Попович і Мирослав Квасінський під час перебування в ув’язненні (червень 1955 р.)

«Терен» — Михайло Григорович Кучер. 1927 р.н., с. Загір’я. Загинув 16 квітня 1953 р. в с. Юзефівка (Йосипівка) Зборівського р-ну. Фото — вересень 1952 р. з архіву Євгена Дударя

Петро Шафранський (1931 р.н.) «трагічно» загинув в армії (серпень 1953 р.)

Дубицький Мар’ян — «Богданко», 1934 р.н., с. Осташівці. Фото — серпень 1952 р. (підпілля). Загинув 16 квітня 1953 р. в с. Юзефівка (Йосипівка) разом з «Тереном» та «Залізняком». Фото з архіву Євгена Дударя