Богдан Леськів - Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

Гляньмо на ситуацію збоку, без пристрастей та емоцій. Чотири десятки хлопців з чотирьох сіл захопилися політичними іграми, створивши підпільну організацію, звичайно, ворожу до держави. Мова далі не йде про те, що ніхто з них, тверезомислячий, не схопився за голову та не вигукнув: «Ах, братва, як це небезпечно!» Мова піде про обачність та і звичайний страх, що невідлучний від кожного, наче його власна тінь. Чи були ми обережними, вдумливими та передбачливими у ті перші повоєнні роки? До певної міри так. Взагалі-то намагались бути такими, але як часто хлоп’яча бравурність, легковажність ставили нас на саму грань… Ще крок, ще два — і велика біда. Доволі часто нам щастило. Та стався перший провал, потім другий. Ось тоді ми кардинально переосмислили свої юнацькі ігри у політику. Ми якось враз і дуже серйозно зрозуміли, усвідомили, що таке конспірація і яка вона важлива для підпільної діяльності. Ще і ще раз хочу підкреслити, наголосити, якою вдалою та вчасно придуманою була наша легенда про ЮнрУ. Після провалу ми десятки, сотні разів втовкмачували кожному з наших членів і тим близьким людям, що знали про нашу діяльність, що нашої юнацької підпільної організації уже не існує. Місяць, рік, два тому ми розпустили і припинили ії існування. Такий був парадокс: ніколи наша юнацька спілка не була такою мобільною, організованою, дисциплінованою, як після провалу. Всякі збори та засідання (дивно, але їх, здається, проводилось значно більше, ніж раніше) починалися та закінчувалися, наче молитвою, нагадуванням усім: не існує більше ЮнРУ!

Ця тактика мала позитивне значення і в іншому плані. Згодом ми ніколи не заводили розмов, тим більше колективних, про цю нашу політичну діяльність, якою б вона майже дитячою та примітивною не була. Я не приписую це нашій боязні у радянські часи. І пізніше була мовчанка. А швидше я назвав би це дисципліною кожного з нас. Ми навіть втратили орієнтири, по яких можна було б визначити початок існування ЮнРУ. Ні дня, ні року, ні місяця. Не така-то вже важлива дата, але цікаво було б знати. Не друкувались у газетах жодні матеріали в часи незалежності. Не погоджусь, коли хто скаже: забули зі страху, чи через байдужість. Ні! То була інша причина: повага, пошанівок, поцінування усього того, що увібрала в себе наша юність. Усе, схоплене нами тоді, вплинуло на нас, виховало нас, загартувало на все наступне життя. Добре чи погано, це вже судити тим, хто поруч з нами йде…

Звичайно, у кожного з нас були батьки та чимала рідня, що постійно, повсякчасно піклувалися про нас. Була школа, учителі мали великий, дуже великий вплив на кожного, хто сидів за шкільною партою. Про школу потрібно сказати окремо. Мусимо визнати той очевидний факт, що сьогодні учителі не мають навіть половини того могутнього впливу на юнь, яка сидить за партами, що колись. Сьогодні, здається, суспільство навіть не усвідомило до кінця, як багато інформації, різного типу та характеру знань, відомостей і т. п. йде у свідомість підростаючого покоління безпосередньо з телеекрана, з радіосистем різного калібру та призначення. Ах, як часто тут потрібен учитель, аби відсіяти зерно від полови та куколю!

Звичайно, поганий чи просто нікчемний навчитель також може насіяти всілякого зела. Але це винятки. Ми, колишні учні Озернянської школи, з гордістю та благоговінням називаємо ім’я дорогого учителя української мови та літератури — Євгена Михайловича Макуха. Завдяки йому то були наші найулюбленіші уроки. Світ рідної мови та рідної літератури полонив нас і залишився для нас дорогим на все життя. Були й інші сумлінні педагоги, про яких ми згадуємо із вдячністю. Але свою політичну діяльність ми вели осторонь їх, тим більше після наших провалів, коли запахло смаленим. Вони, сердеги, так переживали за нас, співчували нам.

Самостійність у своїх діях, незалежність від старших — то була характерна прикмета нашої діяльності. Гірка наука провалів ще більше посилила нашу замкнутість. Якщо опісля ми за щось бралися (а таки не сиділи, склавши руки), то десятки разів переосмислювали. Бувало, несприйнятний всіма захід не виконували. Мене дивує сьогодні, приємно дивує, що не було у нашій компанії розколу, ворожнечі, звалювання вини один на одного. Якщо чесно та відверто, то найбільше камінців звинувачення могло полетіти у мою сторону. Не летіли, ніхто з моїх друзів по політичній діяльності у ті юні літа не звинувачував мене ні в чому, не дорікав. Хоча причини були не раз. Коли цю думку провести далі на літа і літа, то, очевидно, найціннішим, найдорожчим нам в усій цій політичній історії було те, що цих чотири десятки хлопців не розколювались, не відособлялись на групи чи то за принципом село проти села, вулиця проти вулиці і т. д.