Богдан Леськів: Перша криївка (Екскурс в нашу юність)

І тут зароджується амбітна думка (а чого ж би ні?), що їм просто було соромно переді мною, не хотіли давати мені нагоди поглузувати з них. Когось уявили собі дурними і самі стали ними. Якщо б серйозно допитували мене про той злощасний для них і вдалий для нас місяць, я б нічого не відповів, хоча і тоді, і тепер я маю тверду думку відносно того, що відвернуло від нас біду. Нас оберегла материна молитва!

У своїй уяві ми десятки, сотні разів (дізнавшись про всі обставини) прокручували можливі події, наче плівку кінострічки. Чи вдень, чи вночі наближуються наші хлопці до того місця, де сидить та засада. І сидить уже не один день, не одну ніч. Втомлені, озлоблені, люті на нас, як на найважчих своїх ворогів. Подають команду: «Стій! Руки вгору!» Я добре знаю своїх хлопців, знаю себе. Та нізащо в світі не дали б пов’язати себе, мов кроликів. Просто втікали б в усі боки. І автоматні, кулеметні черги прошивали б молоді груди, і лилася б юна кров на лісові кущі, на трави.

Закінчилось для мене тернопільське відрядження, я повертався назад в армію. Було сумно на душі, якесь спустошення і серйозне почуття особистої вини. На той час ми уже знали: загинув Мар’ян, при загадкових обставинах десь на Далекому Сході потрапив під колеса поїзда Петро Шафранський. Петра Поповича та Ярослава Квасінського чекають роки тюрми за те, що портрет Сталіна рідного, сонця для народів світу, кинули в лайно.

Були менші і зовсім дрібні успіхи, щасливі удачі. Яке то щастя, думав я собі, що вчасно припинив оту гру у «пошту». На щастя, Петра я нікуди не посилав, а ті хлопці, які ходили, мали суворий наказ: про виконане завдання — нікому ні слова. А ходив би Петро на зустріч з озернянським хлопцем — і вже вся група розкрита. Мав я якусь радість під час довгого повернення у сибірські глибини до служби в армії і від дрібніших удач. Перша очна ставка з Петром. Сидимо поруч на кріслах, а навпроти — підполковник, що вів усі допити. Пильно стежитъ за нами, а мені так хочеться передати йому: «Тримайся, Петрусю, не все пропало. Ми є такими, як були». І тут мене осінило. При проводах в армію Петро подарував мені дзеркальце у вигляді книжечки. Я не арештований, що хочу, — те роблю. Витягаю Петрів дарунок з кишені і розглядаю око. Аж сіпнувся Петро. питає підполковника: «А мені можна подивитися в Дзеркало?» Досвідчений шакал нюхом чує, що з тим дзеркалом я щось задумав. Бере його у руки, розглядає з усіх боків, а потім простягає арештованому. Дрижать-тремтять у Петра руки, вдивляється він у дзеркало, а я стежу за його психологією. Відчуваю: здогадався, для чого я це затіяв. Прояснів погляд, випростався у кріслі і наче став бадьорішим.

Найбільшим горем і болем, найбільшою трагедією для нас у той час була загибель Мар’яна. Рідні мої повідомили в листі мені коротку і страшну новину: нема Мар’яна. У Тернополі на допитах мені показали фото мертвого друга та запропонували підписати акт упізнання. Я підписав. Не знаю, чи ця формальність справді була потрібна їм, чи вони просто хотіли вплинути на мою психіку. Вплинули. Я ще з більшим завзяттям взявся за те, щоб не стало відомим їм те, чого вони досі не дізналися. Ах Мар’ян наш, ах, Мар’ян.

У нашу «десятку» він влився пізніше від інших, був наймолодшим. Мудрий, вольовий, рішучий. Він ніколи на вискакував поперед іншими, любив помовчати на наших зборах. Не скажу, що ми відразу стали прислухатися до нього, негайно виконувати його пропозиції, але й не затискали. Багато, дуже багато що з того, чим ми займалися, було до душі йому, тому він пристав до нас. У нього складними були сімейні обставини. Батька, одного з перших після війни в селі, заарештували за

підтримку бандерівського підпілля. Якось швидко, через кілька років він загинув у сибірських холодах. 3 нас багато в кого (в тому числі і в мене) рідні перебували на засланні, у Гулагах. Мати Мар’яна з малою дочкою переховувалась у Данилівцях, а Мар’ян жив у двох селах. До Осташовець остаточно він так і не повернувся. Становище у нього майже з дитинства було підпільним, то чи треба тут дивуватися з його остаточного вибору?

Початок п’ятдесятих. То все-таки були п’ятдесяті. Ми в своїй організації серйозно задумувались, як бути, чим надалі зайнятись. Я на основі того, що підпілля УПА завмирає, гинуть останні боївки, робив висновок на наших зборах — нам потрібно триматися народу. Подивитися, які будуть обставини. Знайдемо можливість прислужитися Україні, виявити свій патріотизм. Мар’ян стояв на своєму: йти у підпілля, зі зброєю в руках відстоювати те, що нам найдорожче.