Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Що там чувати у Вас, Дорогий? Чи малюєте? Чи Вас та осінь надихнула на якісь нові барвні формулювання? Чи маєте там гарний краєвид? Чи від Лещица [145] маєте якісь звістки? Напишіть мені про себе розлого!

Сердечно Вас обіймаю й вітаю

Бруно Шульц

7.XI.1934

Романа Гальперн(1900–1944) — адресатка найбільшого збереженого комплексу листів Шульца. Шанувальниця літератури й мистецтва, вона оберталася в журналістських і літературно-мистецьких осередках Варшави. Була пов'язана зі Ст.І. Віткевичем, через якого Шульц із нею познайомився взимку 1936 р. Вона надала Шульцові, виказуючи ентузіазм до творчості митця, чимало безкорисливої допомоги в багатьох справах. Під час окупації опинилася разом із синочком у варшавському ґето, звідки втекла; поселивши хлопчика у провінції, перебралася до Кракова, де під фальшивим прізвищем отримала роботу в торговельній фірмі як керівник бюро, вільно володіючи чотирма іноземними мовами та стенографією. У вересні 1944 р. була арештована ґестапо і розстріляна. Листи Шульца знайшов у Варшаві в лютому 1945 р. її син. Тепер вони знаходяться у колекції Літературного музею у Варшаві.

Романа Гальперн, портрет роботи Ст. І. Віткевича, 1928

Я сповнений щодо Вас докорів сумління, хоча міг би виправдати перед самим собою мою провину розшарпаністю та дезорганізованістю мого варшавського часу. Я не намагаюся виправдовуватися, є мотивації, які, коли прагнеш якомога точніше переповісти справжній стан речей, тим більше видаються штучними й притягнутими за вуха. Добре, що Ви мені нагадали про Рільке [146] . Коли людина перебуває у розпачі від власних поразок (про які ніхто не відає) в творчості, — від згадки про його ім'я стає легше. Існування його книжок є гарантією того, що заплутані, глухі маси не сформульованого всередині нас можуть іще виринути на поверхню чудесно очищеними. Точність і чистота дистиляції Рільке є для нас утіхою. Я дуже мучуся моїми спробами писання. Письменник (принаймні такого ґатунку, як я), — то найубогіше створіння на землі. Він безугавно мусить брехати, мусить переконливо представляти як втілене й реальне те, що насправді перебуває у ньому в убозтві розпаду й хаосу. Те, що я можу комусь репрезентувати те ж, що Рільке мені, видається мені зворушливим і засоромлюючим, а водночас незаслуженим. Я також не сприймаю цього цілком серйозно.

Контакт із Вами буде мені дуже милим. Цікаво мені, яким буде текст того контакту.

Пересилаю Вам примірник «Цин. крамниць» із тією ж поштою та додаю вирази поваги й симпатії.

Бруно Шульц

Дрогобич, 16.VIII.1936

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дорога Пані!

Повідомляю Вам, що непорозуміння між мною та Юною [147] цим разом знову вдалося уникнути, — як надовго, не знаю. Дякую Вам сердечно за інформацію та добрі, теплі слова. Зі здивуванням і радістю я запитую себе, чим викликана Ваша приязнь, чим я на неї заслужив. Чи то не щастя, незаслужене й несправедливе, що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів? Але я приймаю це із вдячністю. У мене сьогодні кращий день, один із спокійних і затишних днів. Маю легку гарячку й лежу в ліжку, не пішов сьогодні до школи. Надворі холодний день, гострий і негостинний, сповнений прози й суворості. Але довкола мого ліжка кружляють добрі духи, поруч зі мною лежать два томи Рільке, які я собі позичив. Час від часу я входжу в його важкий і напружений світ, під багатократні склепіння його небес, і знову повертаюся до себе. Не відаю, чи Ви знаєте Рільке. За вершину його творчості я вважаю «Neue Gedichte». Те, що він пізніше писав: «Duineser Elegien», «Sonette an Orpheus» — є вже занадто рафінованим і езотеричним. Маю також поруч під рукою мої рисунки, і часом мені здається, що вони справді добрі і що я міг би робити ще кращі. Моїм великим ворогом є зневіра в собі, брак любові до себе. Минають довгі місяці, й нічого з того, що я роблю, не отримує мого схвалення, жоден задум, який виринає, не заспокоює мене, ніщо мені не подобається. Цей стан невдоволення собою прирікає мене на бездіяльність. Але іноді гадаю, що ця суворість виправдана і що вона слушно прирікає на загибель речі незрілі й недосконалі. У речей є лише та вада, що треба спершу погодитися на речі недосконалі, щоб набрати розмаху, розпалитися й приголомшити, і десь на межі своїх можливостей знайти речі досконалі. Ваші побоювання, що життя вдвох могло би позбавити мене властивого клімату моєї творчості, спонукали мене замислитися. Можливо, самотність була джерелом мого натхнення, але чи життя вдвох насправді переламує цю самотність? Чи не залишаєшся самотнім попри все? І чому всі поети міняють врешті свою самотність на життя вдвох? Я маю людський страх перед самотністю, перед тією безплідністю непотрібного й витісненого на узбіччя життя, яке я хотів відтворити в «Пенсіонері» [148] . І звідси моя втеча в подружжя. Зрештою, то найближча мені й дорога особа, для якої я значу дуже багато — чи то не велика річ — значити для когось усе?