Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Я живу тут цілком самотою. Я наклав на себе сумний обов'язок відвідувати приятеля, який помирає від раку [141] . Весна пробуджує в мені прагнення якоїсь мандрівки вдвох, якогось гімназійного таборування. Може, приїде до мене один приятель-маляр.

Про мої роботи краще не писати — надто все це непоказне й пусте.

Якщо побачите Вітольда [142] , передайте йому сердечні вітання. Нехай не гнівається, що я йому ще не писав.

Уже закінчую, дякую Вам сердечно за пам'ять, додаю вирази поваги й найсердечніше тисну руку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4.ІІІ.1936

Прошу невдовзі відгукнутися і продовжити листування.

Тадеуш Бреза(1905-1970) — романіст, есеїст. Дебютував романом Адам Ґривалд [ Adam Grywałd ] (1936), якому Шульц присвятив рецензію. Був автором одного з найбільш ранніх текстів про Цинамонові крамниці , в якому з ентузіазмом поставився до твору Шульца. Комплект із 11 листів, з якого походять уміщені тут два, знаходиться в колекції Бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Тадеуш Бреза

Дорогий Пане!

Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тримати його тільки на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атланта. Іноді мені здається, що тим напруженим жестом несіння я тримаю його на своїх плечах. Я хотів би мати змогу на мить покласти той тягар на чиїсь плечі, випростати шию і поглянути на те, що ніс.

Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите у чотирьох очах стає дійсністю. Світ наче чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватися углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас у раніше неосяжні виміри; фрески, мальовані на небосхилі, оживають, як у пантомімі.

Добре, що Ви недосконалі, що Ви надміру споживаєте час. Ви либонь виповнені неофіційними подіями, незареєстрованими чинностями, які Вам під носом пожирають час, перш ніж Ваша офіційність зважиться його після численних церемоній скуштувати. Бо ж хтось прецінь мусить його їсти, і комусь він мусить приносити користь.

Слабкість людей виказує нам їхні душі, визначає їхню потребу в інших. То ота втрата електрона, яка їх іонізує та пристосовує до хімічних зв'язків. Без накипу ми були б замкнені в собі й нічого не потребували. Допіру їхні вади надають їм смаку й роблять привабливими. Незмірно тішуся, що ми зустрінемося. Просто приїжджайте до мене. Я залишаюся тут до 1-го VII. Досі не маю визначених планів виїзду. Може щось разом обміркуємо. Я хотів би вам насамперед показати Дрогобич і околиці, Вашими очима наново побачити сцену моєї молодості. Ввести Вас у ненаписані розділи «Цин. крамниць». Прошу приїхати.

Сердечно вітаю

Бруно Шульц

Дрогобич, 21.VI.1934

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дорогий Пане!

Я хотів би Вам сердечно подякувати за листа і повідомити, що читав Ваше повідомлення з «Rocznika Literatury» [143] , яке Ви промовчали у листі, і в якому Ви висуваєте мене на чоло літературного року. Вважаю актом великої відваги настільки безкомпромісно всією своєю індивідуальністю стати поруч зі своїми ідейними приятелями, таким чином узявши на себе відповідальність за свої ідейні симпатії. Я зворушений і вдячний. Ця солідарність близьких мені людей втішає мене в моїй депресії. Я дуже пригнічений: відпустку, на яку я так розраховував, мені не надали. Зостаюся в Дрогобичі, у школі, де й надалі голота гарцюватиме моїми нервами. Адже треба знати, що нерви мої розтягнулися сіттю по усій робітні ручної праці, розклалися на підлозі, обклеїли шпалерами стіни та оплели щільним плетивом верстати й ковадло. Це відоме в науці явище певного ґатунку телекінетики, силою якої все, що діється на машинерії, стругальних верстатах тощо, діється до певної міри й на моїй шкірі. Завдяки настільки добре розбудованій сигналізаційній мережі я наперед визначений бути вчителем ручної праці.

Якщо ми вже маємо звірятися навзаєм у таємних болячках, які нам дошкуляють, то звірюся Вам у певній хворобі, яка мене переслідує і також стосується часу, хоча й відрізняється від симптомів гастричної діареї, яку Ви описали були в себе. Ваш стравохід занадто легко пропускає час, нездатний затримувати його в собі, — мій відзначається парадоксальною перебірливістю, він опанований idée fixe н е з а й м а н о с т і ч а с у. Так, як для якогось раджі з меланхолійною й ненаситною душею кожна жінка, яку ледь торкнув погляд чоловіка, — не є вже незайманою і гідна хіба шовкової мотузки, так і для мене час, на який хтось висловив претензію, до якого вчинив бодай найменшу алюзію, — є вже порочним, зіпсованим, неїстівним. Я не терплю суперників до часу. Вони мені огидять той шматок, якого торкнулися. Я не вмію ділитися часом, задовольнятись об'їдками після когось. (Тим самим словником користуються закохані ревнивці). Коли я маю приготуватися до уроків на завтра й придбати на складі деревини матеріали, — вже все пополудня й вечір для мене втрачені. Я відмовляюся від решти часу зі шляхетною гордістю. Все, або нічого, — ось мій пароль. А позаяк кожен шкільний день спрофанований подібним чином, я живу в гордій абстиненції та — не пишу. В тій безкомпромісності живе якась феодальна ментальність. Як Ви гадаєте, чи можна її вигодувати, викохати, виховати ту поволоку лицарськості?