Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Бруно Шульц на східцях свого дому в Дрогобичі. На звороті фото — запитання до нареченої: «Чи не пришлеш мені навзаєм Твоє?»

Коли до нього звернулися у справі перекладу Процесу Франца Кафки, він, не довго думаючи, вирішив — не відмовляючись від означення перекладу своїм прізвищем, довірити роботу Юні, аби бодай у такій формі дати їй доказ вдячності. Після здійсненого ним редагування польської версії твору, книжка з'явилася з його післямовою та прізвищем як перекладача; цього вимагав видавець, якого не втаємничили у залаштункові перипетії авторства перекладу.

Юзефина Шелінська не знаходила роботи на міру її амбіцій, знань, умінь. Кафка був єдиною несподіванкою на шляху, сповненому забарної учительської, а відтак бібліотекарської праці. Але й ця несподіванка не могла стати прецедентом: її перекладацька праця залишилася прихованою, анонімною, а Процес , який охоче перевидавали після війни у тому ж перекладі, надалі приписуваному на титульній сторінці Шульцові, підтримує первісний камуфляж; сама Шелінська не хотіла його демаскувати; врешті, вона не змогла б цього вчинити без виходу з підпілля. Прецінь до кінця життя вона ховалася не тільки у метафоричному сенсі цього поняття.

Ті ж східці в 1965 р. (тепер їх уже немає)

За кілька місяців перед розставанням, обстоюючи все ще життя удвох, Шульц написав: «Юна дуже любить мою творчість, кожна нова моя річ її незмірно тішить». Це правда: все, що було його радістю, сповненням, успіхом, ощасливлювало її, — то була функція її великого чуттєвого ангажування, покликаного наче замінити взаємність, вистачити для двох, огорнути його всього.

На підставі наших особистих контактів, головним стимулом і темою яких був Шульц, я мав змогу констатувати явище, сказати б, парадоксальне: початком і безпосередньою причиною знайомства двох дрогобицьких учителів був портрет, а отже пластична творчість, то й із мистецькою ієрархією творів Шульца в очах Юни було так само. Почесне місце в діапазоні її захоплень і оцінок посідало його малярство, рисунок, графіка, — а не письменство, яке, мабуть, не знаходило в її сприйнятті належного шедеврам резонансу. Ні, вона не легковажила його прозою, високо її цінувала, але генія шукала насамперед, якщо не винятково, поза нею, у пластичних працях Бруно Шульца.

Гадаю, що, може, не без зв'язку із саме такою ієрархією вартостей, Шелінська не врятувала жодного писаного слова Шульца, натомість їй вдалося зберегти і пастельні портрети, і графічні роботи cliché-verre , і рисунки олівцем, і тушшю та пером — іноді значного формату, що аж ніяк не полегшувало їх переміщення та переховування. Правда й те, що листи Шульца до неї — двісті творів епістолярного мистецтва, — вона намагалася забезпечити від знищення на місці, на горищі батьківського будинку в Янові неподалік від Львова, в закамарку за кроквами даху. Їх, звісно, ніхто там не знайшов, вони згоріли разом із усім батьківським домом Юни, осиротілим іще раніше через загибель її батьків, яких хрещення не очистило від смертного гріха: бути євреями. Пожежа, вже після того, як погасли всі воєнні згарища, спалахнула під час атаки групи українських партизанів на місцеві органи совєцької влади. Безглуздя, піднесене до апогею! Знаючи вагу, яку Шульц надавав епістолографії, та особливий емоційний зв'язок, який лучив його з адресаткою цих обернених у попіл листів, насмілюся стверджувати, що вони були шедеврами, а їхня втрата є незмірною, мабуть, не меншою, ніж загибель ненадрукованого роману Месія .

Про ці — й не лише про них — листи Шелінська писала мені: «Він висловлювався в них […], трактуючи їх як приправу, певний маргінальний жанр своєї творчості. Часто, навіть переважно, він писав чернетки. Навіть мені».

Те все, що Юзефина Шелінська промовчала про себе у розмовах зі мною і листах до мене, поглинула б, мабуть, вічна тиша, якби не біографічні відомості, які наприкінці її життя і після її смерті вдалося зібрати Александрі Бейович, а відтак опублікувати у формі есею Розірвані заручини з панною Ю . у збірнику праць, виданому у Ґдині у 1993 році під назвою Театр пам'яті Бруно Шульца [ Teatr pamięci Brunona Schulza ]. З нього я запозичив деякі точки життєпису.