Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Про це є згадка в листі до Романи Гальперн за 19 вересня 1936 p., в опублікованій мною версії якого Юна вилучила — як виняток — цілі речення. Надрукований фрагмент звучить так:

«Моя наречена є католичкою […]. Задля неї я зробив лише ту поступку, що вийшов із юдейської громади».

У повній версії, без вилучень, ця інформація виглядає так:

«Моя наречена є католичкою (її батьки прийняли хрещення). Є певні причини, через які вона не може відмовитися від католицької конфесії. Натомість я не хочу приймати хрещення. Задля неї я зробив лише ту поступку, що вийшов із юдейської громади».

Недотримання Шульцом таємниці, інформація, оприлюднена в цьому листі, здалася колишній нареченій через багато років особливо небезпечною і потребуючою замовчування, хоча сама вона, Юна, у схроні ініціалу й крапок, надійно сховалася від спроб ідентифікації. Проте навіть під покровом криптоніму вона не хотіла допустити, аби була зраджена її дражлива коротка таємниця: батьки-неофіти, власна, хоча й тривалістю в життя приналежність до католицтва, а отже — в очах ксенофобів — позбавлена споконвічності, не санкціонована родинною традицією поколінь. Вона не мала ілюзій, бо досвід навчив її недовіри. Духовна приналежність Шульца до дрогобицького середовища була їй зрозуміла й обґрунтована. З поблажливою гіркотою вона писала у листі:

«Вони належали до того самого родинно-племінного кола, що в нашій польській дійсності, одвічно расистській, мало певне значення».

Забезпечивши своїй особі в публікованій мною Шульціані анонімність, вона дозволяла собі у приватних листах оповідати уривки спогадів про Шульца, а принагідно й дещицю про саму себе — там, де того вимагала оповідь. Це й стало джерелом моїх украй убогих відомостей про її життя. Я боявся власних запитань про абищо, що стосувалося б винятково її самої, запитань, природно, менш важливих; я уникав їх, щоб не відштовхнути мою епістолярну співрозмовницю і не знеохотити її до подальшого листування. Звістки зі свого минулого вона переказувала мені тільки іноді, на маргінесі головного повідомлення про Шульца, з нагоди поринання у спогади про нього. Врешті, «вражена» — як вона сама визнала, — моїми розлогими, громадженими упродовж років знаннями про Бруно Великого, вона з часом дедалі рідше сягала до покладів власної пам'яті, перебільшено дивуючись самій собі, як мало там збереглося.

І все ж вона зберегла більше, ніж будь-хто інший. Повернімося ще до її мерехтливих згадок і рефлексій, мабуть, не тогочасних, а вже пізніших, мудріших на багато років, які минули відтоді.

«Про подружжя ми почали говорити допіру в 1935 p., коли я отримала роботу у Варшаві, куди і Бруно мав перебратися […]. В 1936 р. я мусила погодитися, аби Бруно написав моїм батькам — задля дотримання традиції — чудового листа про наш намір одружитися та поєднатися на все життя».

Портрет Юзефини Шелінської, бл. 1935

Лист до майбутніх тестя й тещі, адвоката Зиґмунта Шелінського та його дружини Гелени, був схвально зустрінутий, прохання задоволене. Як невдовзі виявилося — марно. Так само, як даремним був вихід Шульца з громади віруючих Старого Завіту в Дрогобичі. Це не вторувало йому шляху, яким він мав би прямувати до мети, і ні від чого не вберегло. І хоча то не він відмовився від подружніх намірів і розірвав заручини, а вона, Юна, та, яка за цей крок ладна була заплатити найвищу ціну, проте, далебі то він, Бруно, був руйнівником їхнього спільного майбутнього, а вона «лише» допомогла нареченому, якого терзала неспроможність прийняти рішення, виручила його у найважчій дилемі.

«Бруно приїжджав [до Варшави. — Є.Ф .] на свята й далі, а в 1936 р. залишався довше, проте почувався фатально, на що вплинула необхідність прийняття рішення про те, щоб почати працювати у Варшаві, рішення, до якого він завше був у глибині своєї душі негативно налаштований, відчуваючи, що його творчість — цей єдиний сенс його життя, — була нерозривно пов'язана з Дрогобичем. […] Я не могла жити в такій непевності, приречена у Варшаві на роботу, яку ненавиділа. […] На роботу я йшла з розпачем, і з розпачу починався мій день. З іншого боку, як утвердити власний спокій, руйнуючи спокій такої дорогої та близької істоти, знаючи його схильність до депресій, його, а радше наші, «таедіовітальні» стани [137], в яких ми навзаєм отруювали одне одного. — Як зважитися розірвати цей зв'язок, який лучив нас упродовж 4 років, зоставити цю крихку, безборонно оголену до життя істоту на поталу долі? — Я чудово розуміла, що із нас двох не він, а я була — попри позірність — тією слабшою стороною. Він мав свій світ творчості, свої високі регіони, я ж не мала нічого. Проте я не вміла жити в такій шарпанині, і на допомогу мені прийшла важка хвороба — чудова втеча. Коли я одужала, то негайно покинула роботу у Варшаві і повернулася до батьків. Там мене відвідав Бруно. Він виказав мені багато турботи, відданості, навіз інжиру й фініків, які сам так любив, почувався винним, цілком безпідставно, бо був самою лише добротою, а мотиви, які керували його вибором, були «не від світу сього». — З хвороби, з того іншого боку, я повернулася до життя цілковито іншою. Я віддалилася від Бруно на цілі століття. Я не відчувала вже нічого, зникло все піднесення, в якому я зоставалася майже чотири роки».