Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Після кількаденної відсутності у Варшаві Налковська записує 21 квітня 1934 року: «Після повернення тут я отримала вже другого листа від Бруно, котрий омиває мене чарами і найніжнішою делікатністю, поклонінням споглядальним і щасливим від спокою» (s. 445).

Шульц знайшов для своєї тогочасної «обожнюваної Музи» і владної приятельки щирі слова, «щасливі від спокою». В той сам час він писав Вашневському так само правдиві слова, хоча, здавалося б, вони суперечили тим, які лунали у приниженому обожнюванні, але насправді казали паралельну правду про нього, котрий не демонстрував у святкових сеансах найщирішого ідолопоклонства й культу, сповідуваних навіть у листах до Налковської. Отож, він в о д н о ч а с писав: «Якщо я не віддячуюся Вам такою ж ряснотою одкровень — то це діється через дивне загальмування, якого я зазнаю віднедавна, брак радості, депресію, для котрої не знаходжу достатньо підстав. Я, мабуть, нервово хворий. Я мусив би мати тепер багато приводів для задоволення, міг би дозволити собі дещицю радості, а замість цього відчуваю неясний страх, занепокоєння, жалісність життя […]. А оце щойно зійшла на світ така неймовірна та блискуча весна з усіма подмухами, зблисками, передчуттями — для мене ж тільки на те, щоб дати мені зрозуміти, що я вже [опинився] на іншому боці всіх весен» (лист № 28).

Менш ніж через місяць після останнього запису про Шульца, 19 травня 1934 року, на четвертий день після своїх іменин хвора Налковська пише, вже зв'язавшись зі своїм майбутнім чоловіком Боґуславом Кучинським, а отже, залишивши свою шульцівську «примху» в минулому: «Темний покій, штори ще не розсунуті, повітря духмяне від живих іще іменинних квітів. Поміж ними чорно-червоні троянди, якими Бруно Шульц зумів мене обдарувати аж звідтіля. О милий, котрий іще не знає. Я, звичайно, не є суттю його існування до тієї міри, як це б видавалося з його листів, із його прегарних слів. Це навіть не називалося коханням. То було радше відправлення культу, виголошення моєї прослави. І виникало не з моїх чеснот, чи не тільки з них — але з його натури, яка жадає смирення й затрати в обожуванні, і тут нарешті знаходить немов об'єктивне обґрунтування (в моїй «досконалості») тих гріховних бажань, нагоду витиснути їх у вищі еротичні сфери. Я кажу в минулому часі, але воно все ще є. Тільки мене вже немає на тому місці» (s. 449).

І Шульц також надовго зникає зі Щоденників , на понад рік зв'язку Кучинського з Налковською. Допіру сумні спогади про його книжку Цинамонові крамниці , оправлену в шовк кольору цинамону, повертає Шульца на сторінки Щоденників . Шкода Боґуслава Кучинського, котрий у нападі ревнощів знищив той унікальний примірник. У 1935 році, 20 липня, Налковська пише: «Навіщо Боґуслав тоді разом із іншими речами не лише подер ту книжку, але до всього ще і спалив її, щоб не залишилося нічого, щоб годі було рештки зібрати та склеїти. Я вже було вибачила, ніби вже все зрозуміла — але, оце знову не можу того витримати […] (книжка Бруно Шульца, оправлена в темно-коричневий шовк, проілюстрована оригінальними малюнками, з максимально довгою присвятою — річ узагалі незрівнянна, яку нічим неможливо спокутувати, унікальна, дорогоцінна, дивна — і то власне тим, що вона далебі неактуальна, що була вже тоді виштовхана в минуле)» [5] Ibidem, część 2: 1935—1938 , s. 16—17. Наступні цитати локалізовані безпосередньо в тексті. .

А 2 січня 1936 року письменниця нотує: «Вчора з дозволу Боґуслава прийшов із коротким візитом Шульц. Він невисокий, тихий і делікатний, збирається одружитися» (s. 83).

Відтоді повсюди розкидані короткі згадки про Шульца: 24 січня 1936 року згадується про його відвідини, 7 лютого — про візит Берлеві, П'єтшака, Шульца і Ґомбровича, 16 липня — Ґомбровича, Шульца і Натансона.

8 лютого 1939 року, після майже трирічного мовчання про Шульца, в Щоденниках із обуренням занотовано нападки Казімежа Вики і Стефана Наперського в «Ateneum» (1939, № 1), де творчості Шульца у злостивій формі відмовлено в будь-яких посутніх літературних вартостях. Ці нападки «я відчуваю, — додає Налковська, — як дуже лихий симптом» (s. 387).

19 квітня 1939 року письменниця згадує, що Шульц надіслав їй попереднього дня рецензію на Нетерплячих , яку вислав до «Wiadomości Literackich». Та рецензія під назвою Зоф'я Налковська на тлі свого нового роману з'явилася врешті-решт у журналі «Skamander» (1939, № 108—110).

У червні 1939 року в щоденникових записах містяться три згадки про зустрічі з Шульцом у Трускавці. Остання з них — більш розлога — наступна: «І досконалі розмови з Бруно Шульцом. — У красному найвіддаленішому куточку парку, дикому й луговому, наче лондонські парки, на гарячій від сонця лаві я слухала його текст, сповнений слушності, а водночас усілякої інтелектуальної витонченості. […] Дивовижний візит до Шульца у Дрогобичі, врешті, екскурсія до Борислава […]» (s. 417—418).