Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Настала друга епістолографічна епоха, на думку Шульца, менш досконала за формою та змістом листів. Вона починається більш-менш від Цинамонових крамниць . Власне з того пізнішого періоду походить переважна більшість уміщених у цій збірці листів, які складають лише незначну частину величезного листування 1934—1942 років. Вибірку підготувала безособова, варварська доля.

Форма листа, безпосереднього переказу, скерованого до конкретного адресата, завжди захоплювала Шульца. Про це свідчить, скажімо, використання цієї форми в деяких літературно-теоретичних публікаціях, як-от у надзвичайно цікавій відповіді Віткевичеві (лист № 63), чи також у призначеному для друку та опублікованому обміні полемічними листами з Ґомбровичем (лист № 67). Попри частіші у тридцятих роках поїздки до Варшави, попри доволі численні й цінні знайомства з видатними представниками літератури — Шульц і далі мешкав у Дрогобичі на самоті. Відрізаний від основних нуртів подій, які точилися в культурних центрах країни, провінціал і вічний аутсайдер, він постійно переймався острахом п и с а н н я н а м а р н е. Отож кожен голос читача був для нього помічним підтвердженням, очікуваною підтримкою в його важкій, хоча, прецінь, певним чином необхідній самотності. «Чи то не щастя, незаслужене й несправедливе, — пише він в одному з листів, дякуючи за похвалу його твору, — що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів?» (лист № 79). А в іншому місці він констатує: «[…] моя доля особлива. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя. Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв» (лист № 63).

Він ставився до епістолярного мистецтва як до чогось високого штуки, як до певного — пізніше маргінального — жанру творчості. Майже завжди всі листи, які він вважав суттєвими, Шульц писав на чернетці, щоб відтак, внісши поправки та остаточно їх відшліфувавши, перенести на чистовик. Так він чинив навіть із листами до нареченої.

Листи до нареченої… До Юзефини Шелінської, котру кликали Юна. Їх не чекало майбутнє листів до Мілени Франца Кафки, ми ніколи їх не прочитаємо: війна та її наслідки забезпечили повну й довічну мовчанку тому важливому діалогові двох найближчих людей, тій понад трилітній письмовій розмові двох видатних, чутливих особистостей. Листів було дуже багато, всі вони загинули гамузом, не загублені й не розсипані адресаткою. Зайве казати, що відповіді Юни теж загинули, як і майже все, що залишилося від Шульца у Дрогобичі.

Все, що відомо про листи Шудьца до Шелінської — загалом дуже небагато, походить від їх адресатки, з її листів 1948—1990 років до видавця цієї Книги. Тих останніх багато, натомість інформації про вже не існуюче листування — вкрай мало. В листах Юзефини Шелінської йдеться про атмосферу, а не конкретику, і вони стосуються переважно питання втрати, яку вона довго вважала неочевидною: жінка вірила в порятунок Шульцових листів, хоча й не чинила жодних зусиль, щоб знайти їх у схованці, котру сама вишукала і вважала надійною.

Коли Юзефина Шелінська вирішила, що подальше перебування в батьківському домі в Янові (тепер Івано-Франкове) під Львовом може загрожувати її життю, то вирішила врятувати деякі особисті пам'ятки. Серед них — листи від колишнього нареченого Бруно Шульца. Вона склала їх в один пакет, котрий умістив усеньке листування за кілька років. Коли вона перебувала десь далеко — в Янові, Варшаві або у відпустці, переважно понад морем, він слав їй листа за листом, і завжди з наліпкою «експрес», яка прискорювала доставку, наполягаючи на так само хуткій відповіді — прагнучи якомога більше скоротити відстань між двома співрозмовниками. Спілкування друзів, а відтак наречених тривало менше чотирьох років, а дрогобицькі, варшавські, львівські та закопанські зустрічі були загалом доволі короткими. Поки Юна працювала у дрогобицькій школі, листи були не потрібні, натомість, коли отримала посаду у Варшаві — стали єдиним засобом зв'язку, надходили раз на кілька днів, іноді щодня, становили нерозривну хроніку кохання й відданості: кохання, часто забарвленого материнською турботою, а з іншого боку — беззахисною потребою допомоги, підбадьорення, розради на гойдалці депресивних станів.

Про ті сенси, справи та атмосферу ми можемо тільки здогадуватися: листів до Юни, як і їхнього автора, вже не існує. Отой пакет, котрий вона впорядкувала вже inter arma , мав пережити її, як пережив їхнє, її та Бруня (так ласкаво вона його називала), кохання; Юзефина сховала його в янівському будинку Шелінських, на горищі, в тісному закутку за кроквами даху. Ще після війни вона переконувала мене, що листи там м у с я т ь б у т и, хоча, якби отримала доступ до них, то не збиралася «ніколи й нікому» їх показувати.