Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Ми не знаємо, коли почалися літературні спроби графіка-ілюстратора Шульца, котрі, не опубліковані, чаїлися в його шухлядах, нічим не об'являючи новину про своє існування. Допіру тоді, коли автор офіційно заявив про свою другу (після образотворчості), а відтоді першу, найважливішу професію: письменство, почав друкуватися та публікувати свої твори книжками, справа вийшла назовні і серед читачів, і серед знайомих дрогобичан та інших. Чи ніхто, абсолютно ніхто не знав про письменство Шульца? Про це знали кілька знайомих, може, заледве двоє-троє осіб. Коли ще нічого з-поміж блискучих фантасмагорій Шульца не було опубліковане, обрані, найближчі «кревні по духу» вже начебто були допущені до таємниць Шульцового пера, хоча для більшості він залишався учителем, а для невтаємничених у вищі ступені — тільки рисувальником, художником-графіком і малярем.

Оті найбільш ранні літературні твори, які годі локалізувати в якомусь певному часі, були натхненні контактами Шульца — переважно в листах — із Владиславом Ріфом, майже на десять років молодшим за нього юнаком, приреченим довіку лікуватися від сухот у Закопаному. Дружба між ними — ми не знаємо, як і коли вона зав'язалася — виявлялася насамперед у листах, у взаємному обміні ними, зіставленні уяви, начерках творчих візій, якими обидва щедро ділилися навзаєм. Владислав Ріф виявився — якщо вжити формулювання самого Шульца — ідеальним «спільником для новаторських починань».

Він вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. Його батько Рафал Ріф володів торговельним агентством, мати опікувалася невеликим пансіонатом у Закопаному. В тому пансіонаті вона оселила хворого на легені сина, котрий періодично приїжджав туди з Кракова на дедалі триваліше лікування, аж зрештою через так звані швидкоплинні сухоти покинув рідний дім і навчання й оселився у віллі-пансіонаті, як з'ясувалося, назавжди. Шульц відвідував його там під час різдвяних свят і шкільних канікул уже від початку двадцятих років, але передусім підтримував із ним змістовне листування, яке тривало майже до смерті приятеля, котрий помер 25 грудня 1927 року, маючи всього лише двадцять шість літ. Вони частіше писали одне одному, ніж розмовляли; окрім схильності Шульца до письмових розмов, вирішальною тут стала різниця між ціною залізничного квитка й поштової марки. Ріф писав вірші та роман, амбітний, «експериментальний» за структурою, який він сам схарактеризував як «роман психологічних пригод». Між Дрогобичем і Закопаним розминалися чимало листів — із обох боків нетерпляче чекали відповідей, розв'язок, схвалення. То були «важливі» листи, а тому їх вважали «терміновими»: сповнені проблем мистецтва, якими жили обидва, міфізації життя і світу, практикованих в ідеях і письменстві. Покревні між собою духовно, поєднані спільною пристрастю, спільним натхненням, запозиченим у міфі як рушійній силі мистецтва, — єдиною справою, єдиною метою, що їх поглинала, — молодики намагалися окреслити власну інтерпретацію світу. В полеміці, у взаємних запереченнях і погодженнях, вони часто доходили подібних або ідентичних висновків, і розбіжності, які між ними виникали, часто були ще більш плідними для обох сторін, ніж одностайність.

Багатьма роками потому спільний знайомий обох, поет Адам Важик, згадував той короткотривалий вибух фантазії й таланту: «Бруно Шульц надіслав мені кілька листів Ріфа, написаних із Закопаного до Дрогобича. Пансіонат у тих листах перетворився на корабель, із гостей була сформована команда під орудою фіктивного капітана. Корабель був гротескний, проза пластична, густо всіяна метафорами…» [1] A. Ważyk, Kwestia gustu , Warszawa 1966, s. 110—118. .

Хто кому більше завдячував, хто більше набув завдяки тому обміну листами? Якщо й була з нього якась користь, то лише для творчої особистості Шульца, котрому доля дозволила прожити на п'ятнадцять років довше, ніж його приятелеві із Закопаного. Окрім того, відповіді на це запитання не існує, годі ту проблему вирішити. Бо згідно з санітарно-епідеміологічними нормами до пансіонату пані Ріф прибули дезінфектори, котрі провели в кімнаті, де до самої смерті мешкав Владислав, обов'язкову «бактеріологічну обробку». Дезінфекцію вони вчинили ретельну, дощенту знищивши токсичні рукописи ніколи не публікованих творів покійного, а за тієї нагоди й усі Шульцові листи. Від юного, надзвичайно перспективного молодого письменника не залишилося жодного сліду.

Галина Дрогоцька, в майбутньому видатна польська актриса, в літах ранньої юності познайомилася в Закопаному із Шульцом, приятелювала із хворим Владеком і його сім'єю. Багатьма роками опісля вона розповіла мені в листі про дивовижно стримане, якщо не сказати «забобонне» відхрещування Шульца від згадок про покійного друга. Коли вона запитала його про Ріфа через кілька років, Шульц, на подив Дрогоцької, жахнувся, в його очах майнув переляк, і він навіть не спробував приховати цього імпульсу, не шукав якихось вигаданих, ad hoc притягнутих мотивів браку відповіді — він, начебто, ухильно прошепотів: «Прошу мене про це не питати, краще залишмо це у спокої…», або щось подібне.