Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Так, наче обличчю слід було би допіру розгладжувати вираз, наче воно є чимось іншим, аніж власне самим виразом, експресією, проникливим мовленням, палким підморгуванням до нашої здогадливості. Диво бере, що ті речі німі, невимовні невиразно белькочуть до нас. Сказати фізіогноміку словами, виразити її дорешти, вичерпати вміщений у ній світ — от що мене приваблює: людське обличчя як відправна точка роману! Чи я все ще й далі спираюся на підстави Вашої концепції?

Прошу вибачити, що я привласнив собі право потурбувати Вас тим листом: оте покинуте torso розмови не хотіло заспокоїтися, прагнуло розгалузитися й жити…

Додаю вирази найглибшої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 25 січня 1934

Флоріянська, 10

Шановний, Дорогий Пане!

Дякую [65]. Я того не сподівався, проте в глибині душі постулював, палко жадав Вашого резонансу. На денці пристрасті й запеклості тієї книжки була й ота задавнена туга. Ви втішили її сьогодні в мені, наситили й наповнили по вінця. Що за сповнення!

Те прийшло трохи запізно — не з Вашої вини.

Коли Ви багато років тому навідалися до Дрогобича [66], я був у залі, дивився на Вас мстиво й по-бунтарському, сповнений похмурого поклоніння. Давня історія. Певні Ваші вірші довели мене тоді до розпачу від безпорадного захоплення. Було боляче читати їх знову, і щоразу тягнути вгору ту важку брилу захоплення, яка перед самою вершиною зривалася вниз, не здатна втриматися на стрімкому схилі захвату. Вони мене знищували, а водночас дарували сп'яніння, передчуття надлюдських тріумфальних сил, якими колись володітиме визволена та щаслива людина. Я виношував тоді в собі якусь легенду про «геніальну епоху», що колись буцім була в моєму житті, не позначена в жодному році календаря, вона ширяла понад хронологією, епоху, в якій усі речі дихали блиском божих барв, а все небо можна було поглинути одним зітханням, наче ковток чистого ультрамарину. Її ніколи насправді не було. Але у Ваших віршах вона була втілена і яскрава, як павине око, що кровоточить лазур'ю і крикливо поросло війками, — була, мов галасливе гніздо колібрі…

Ви мене навчили, що кожен стан душі, доволі далеко загнаний вглиб, провадить крізь ущелини й канали слова, — в міфологію. Не в застиглу міфологію народів та історій, — а в ту, яка під зовнішнім шаром шумує в нашій крові, плутається в глибинах філогенезу, розгалужується в метафізичну ніч.

У тій міфологічній глибочіні Ви, мабуть, маєте угоду з Сатаною. Тут Ваші вірші перетворюються на трансцендент, із боку ремесла цілком незмірні, вони переступають міру рукотворних речей.

Сьогодні в мене велика тріумфальна мить. Чари подолані, — те, що я назбирав із захвату, екзальтував у нападах подиву, досі чуже й обернене проти мене, — стверджує мене й приймає. Дякую.

Бруно Шульц

Дрогобич, 26 І 1934

Флоріянська, 10

Дорогий Пане!

Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа. Іноді мені здається, що тим напруженим жестом несіння я тримаю його на своїх плечах. Я хотів би мати змогу на мить покласти той тягар на чиїсь плечі, випростати шию і поглянути на те, що ніс.

Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите в чотирьох очах стає дійсністю. Світ ніби чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватись углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас у раніше неосяжні виміри; фрески, мальовані на небосхилі, оживають, як у пантомімі.

Добре, що Ви недосконалі, що Ви надміру споживаєте час. Ви либонь виповнені неофіційними подіями, незареєстрованими чинностями, які Вам під носом пожирають час, перш ніж Ваша офіційність зважиться його після численних церемоній скуштувати. Бо ж хтось прецінь мусить його їсти, і комусь він мусить приносити користь.

Слабкість людей виказує нам їхні душі, визначає їхню потребу в інших. То саме ота втрата електрона, яка їх іонізує та пристосовує до хімічних зв'язків. Без накипу ми були б замкнені в собі й нічого не потребували. Допіру їхні вади надають їм смаку й роблять привабливими. Незмірно тішуся, що ми зустрінемося. Просто приїжджайте до мене. Я залишаюся тут до 1-го VII. Досі не маю визначених планів виїзду. Може, щось разом обміркуємо. Я хотів би Вам насамперед показати Дрогобич і околиці [68], Вашими очима наново побачити сцену моєї молодості. Ввести Вас у ненаписані розділи Цин. крамниць . Прошу приїхати.