Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

Андрій Біба! Гол тбілісцям, пам’ятаєте? Рідкісний по красі удар і… два очка. Взагалі, який гол вважати нам «золотим»? Гол Василя? А може, цей гол Біби? Адже кожен з них — крапля золота в нашу спільну чашу.

Один за одним проходять по сцені мої товариші, мої друзі. І серце повниться гордістю за них, за нашу команду. Минуть роки, але цей склад київського «Динамо» ще довго згадуватиметься болільникам, аматорам футбола!

Минають дні, тижні. Вже відсвяткували ми одруження Базилевича, присвоєння звання заслуженого майстра спорту Олегу Макарову. Наші керівники стали заслуженими тренерами. Хлопці повернулись до навчання і праці. Почались звичайні будні команди: футбол на снігу, акробатика, плавання, легка і важка атлетика. Частина команди тренується в складі збірної СРСР, готуючись до поїздки в Чілі на першість світу. Закипіла робота і в Москві, і в Києві. Адже нелегко буде нам у новому сезоні. Проти чемпіонів усі команди грають з подвоєною енергією. Але я вірю в наш колектив. Він молодий, працьовитий, дружний. У команди непогані резерви — наші юніори. Можливо, спортивне щастя ще не раз посміхнеться нам. А це повинно трапитись, бо ми продовжуємо наполегливо штурмувати висоти спортивної майстерності. Попрацювати, природно, є над чим, як завжди є чому вчитись. У нас є ще чимало недоліків. Ми знаємо їх і прагнемо усунути. В цій самокритичності — запорука дальшого прогресу.

Пережили ми наприкінці такого славного для нас сезону і кілька неприємних хвилин — прощалися з ветеранами і тими, хто не підійшов для «Динамо». Дуже сердечно проводили ми Володимира Єрохіна, який зробив стільки хорошого для нашої команди. Шкода, що спортивна форма не дозволила йому бути серед нас, коли ми завойовували золоті медалі, йому не вистачило одного сезону. По-товариському попрощалися ми і з Каштановим, Клюєвим, Меншиковим. Що ж, вони молоді гравці, в них ще все попереду. При серйозній роботі над собою ці юнаки можуть ще стати добрими футболістами.

… Здається, я сказав усе, що хотів. Звичайно, я не міг перелічити всі країни, де побував, і всі матчі, в яких брав участь. Перших, мабуть, уже десятки, других — сотні. На жаль, пам’ять не зберігає все без винятку. В ній залишається тільки те, що справило найбільше враження. Тому я розповів лише про окремі етапи свого спортивного життя. Хай дарують мені читачі, що, назвавши свою книгу «На футбольних меридіанах» і, отже, маючи намір в основному розповісти тільки про цікаві футбольні подорожі, я немало сторінок присвятив техніці і тактиці футбола, грі півзахисника. Мені здається, що так і треба було зробити, бо всяка книга, в тому числі і моя, повинна давати підростаючому поколінню спортсменів якусь конкретну користь.

Зараз, коли я дописую ці рядки, вже починається черговий футбольний сезон. В мене знову мало часу. Тренування, навчання в інституті, робота з молодим поповненням команди, численні виступи на підприємствах Києва і зустрічі з трудящими — все це до кінця заповнює робочий день. А хочеться ще й почитати, і театр відвідати, пограти з сином Андрійком. Тому я радий, що встиг закінчити свої нотатки ще до того, як м’яч знову рушив у піврічну подорож.

Новий сезон буде нелегким. Структура розиграшу першості країни знову зазнала змін. Тепер у фіналі зараховуватимуться лише ті очка, які здобуті в попередніх іграх у інших учасників фіналу. Отже, радянський футбол збагачується ще однією новиною — стратегією. Тепер треба так маневрувати своїми силами, щоб перемагати саме в тих зустрічах, які можуть вплинути на кінцевий результат у фіналі. Там уже не десять команд з двадцяти двох боротимуться за титул чемпіона, а дванадцять. Отже, з кожним роком усе важче. Та це й добре. Так цікавіше.

Але час кінчати, хоч хотілося б ще й ще говорити про події року, який став золотим для нашої команди. Такий фініш — мрія кожного футболіста. Нам же ще дуже радісно й тому, що ми завоювали звання чемпіонів у рік, коли відбувся історичний XXІІ з’їзд Комуністичної партії, коли був покладений початок безпосередньому будівництву комунізму. І яке ж то чудове почуття, коли успіхи всієї країни доповнюються твоїми особистими! Ні, цього року мені, як і моїм товаришам, ніколи не забути.

… Зараз навколо мого стола кружляє синок. Він — моя найбільша радість у 1961 році. За рік життя малятко навчилося ходити і… одним ударом розбивати скляні речі. Поки що це його улюблене заняття. Але мине час, стане на ноги мій Андрійко. Ким же ти тоді будеш, синку? Чи любитимеш футбол, як я, чи гратимеш на великому зеленому полі? Мені дуже хотілося б повторитись у тобі, хотілося б, щоб колись диктори оголошували перед матчем: «… під номером п’ять — Андрій Войнов», як це зараз роблять, коли на поле виходить Володимир Федотов — син покійного класика радянського футбола Григорія Федотова. Чому б і тобі, Андрійку, не піти по слідах батька!