Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

Лише після відпочинку деяка територіальна перевага була на нашому боці. Проте ми ще довго не могли відігратись. Нам перешкоджав це зробити насамперед воротар Уграїцький. Він не раз з честю виходив з дуже важких ситуацій. А взагалі захист харків’ян, з яким ми вперше зустрілися в спортивній боротьбі, проявив себе з найкращого боку. Було просто дивно: заслужений майстер спорту Олександр Пономарьов, старший тренер «Авангарда», сам у минулому такий блискучий нападаючий, зумів прищепити своїм вихованцям смак до оборони і побудував справді надійну захисну фортецю. Але про це трохи далі.

Ще одну нічию ми зробили в наступному турі з столичними залізничниками. Але вона принципово відрізнялась від попередньої. Трапилося ось що. Атаки розпочали кияни. Наша команда прагнула в цей день зіграти якомога краще з двох причин. По-перше, у столиці України проходив XXІІ з’їзд Комуністичної партії республіки, на трибунах стадіону імені М. С. Хрущова було багато делегатів з’їзду, і нам дуже хотілося порадувати їх перемогою. По-друге, потрібні були очка, бо в попередньому турі торпедівці розгромили «Пахтакора» (6:0) і наздогнали нас.

Спочатку все йшло гаразд. Без особливих труднощів наш напад перегравав захист «Локомотива». Особливо гостро грали Серебреников, Базилевич і Каневський. Як завжди, «плів мережива» в зоні лівого крайнього Лобановський, виводячи своїх партнерів на завершальний удар. Перевага динамівців посилювалась дедалі більше. Нарешті дальній удар Каневського досяг мети. М’яч, пробитий з величезною силою, врізався в сітку під верхньою перекладиною. Ще кілька атак, і Каневський знову вразив глядачів віртуозним ударом з дальньої дистанції.

Ми сподівались, що доля матчу уже вирішена. Та ось після перерви на полі з’явився ветеран «Локомотива» Віктор Ворошилов. Гра одразу набула іншого характеру. Тепер залізничники починають демонструвати і бажання і вміння боротись за перемогу до кінця. Зрештою їм вдалося відіграти обидва голи. Так ми віддали очко, яке вважали вже своїм. А наш головний конкурент «Торпедо» переміг ЦСКА (3:0). Автозаводці знову обійшли нас на одне очко. Щоправда, ця перемога лідера відсунула від нас армійців на чотири очка. Та з’явилась нова загроза — спартаківці виграли у тбіліського «Динамо» і майже впритул наблизились до нас (37 очок у нас, 35 у них).

Гострота боротьби досягла свого апогею. Ще ніколи шанси кількох команд одразу не були такі однакові або приблизно рівні. Але то був останній тур «неясності». Починаючи з наступного, ми стали стрімко відриватися од своїх «переслідувачів». Однак ще мало хто вірив у нашу перемогу. Більшість знавців спорту вважали, що після двох перемог підряд торпедівці нарешті розігралися на повну силу і тепер їм відкрито шлях до золотих медалей. Блискуча репутація автозаводців гіпнотизувала свідомість багатьох знавців футбола, перешкоджала їм правильно оцінити наші колективи. І коли в шостому турі «Торпедо» вдруге програло «Спартаку», це справило враження вибуху. А коли вони після цього зазнали поразки і від єреванського «Спартака», то всі, нарешті, зрозуміли, що чотири поразки у фіналі — не випадковість.

Неважко зрозуміти те завзяття, з яким торпедівці готувалися до поєдинку з новим лідером, тобто з нами. То була їх остання надія виправити становище, остання спроба повернути собі лаври найсильнішого. Перемога і тільки перемога! Ось про що думали автозаводці напередодні матчу.

Прекрасно усвідомлюючи всю складність ситуації, яка виникла на фініші чемпіонату, ми не менш наполегливо готувались до вирішального поєдинку. Команда мобілізувала все, що було в межах її можливостей. Ми свідомо відмовились продовжувати боротьбу за Кубок СРСР, бо інакше були б вимушені протягом десяти днів зіграти п’ять матчів на першість СРСР і в розиграші Кубка. Таке навантаження — непосильне для команди, яка претендує на провідне місце в чемпіонаті. Логіка підказувала, що не треба гнатися за двома зайцями. Ми вибрали того, на якого націлились з самого початку.

З’явився в динамівців ще один стимул, який запалював нас. Уже чугуївська команда «Старт» стала володарем Кубка країни для команд колективів фізкультури. Наші юніори завоювали золоті медалі у всесоюзному турнірі. Україна послідовно забирала головні футбольні призи. Черга була за нами. І ми дуже хотіли вписати в літопис українського спорту ще одну незабутню сторінку.

І ось настав день вирішального матчу. Стадіон імені В. І. Леніна в Москві переповнений. Десятки фотокореспондентів оточили команди, коли вони вишикувалися в центрі поля. Телевізійні камери націлили свої всевидющі «очі» на гравців і суддів. Станції різних міст країни приготувалися приймати трансляцію матчу по телебаченню і радіо. Сьогодні чемпіон міг «підремонтувати» свою репутацію, а якщо ми переможемо, то міг народитись і новий чемпіон. І в таку хвилину я був знову приречений на пасивність. (В Москву мене привезли лише з метою показати мою ногу досвідченому лікареві-спеціалістові). Я відчував, як завмирає в грудях серце, як тремтять коліна від хвилювання. Все мало вирішитись сьогодні.