Юрій Войнов - На футбольних меридіанах

Тільки тепер ми могли спокійно проаналізувати всі свої матчі, пригадати все цікаве, підбити остаточні підсумки. «Динамо» Києва набрало 45 очок, забило 58 м’ячів, пропустило 28 — на три більше, ніж харківський «Авангард». Тринадцять турів підряд ми пройшли без поразок. Команда здобула 18 перемог, зробила 9 нічиїх і тільки тричі йшла з поля переможеною. Баланс торпедівців був набагато гірший — 19 перемог, 3 нічиї, 8 поразок. У фіналі тільки наша команда не знала гіркоти поразки і не віддала жодній іншій команді двох очок. Нарешті, граючи на своєму полі, ми втратили мінімум очок — три. Інші 12 матчів ми вдома виграли.

Але головне полягало не в цих цифрах, а в самому факті. Чверть століття розігруються в нашій країні чемпіонати з футбола. І ніколи не було випадку, щоб хоч одна периферійна команда зуміла обійти 5–6 столичних клубів і зайняти перше місце. Саме київським динамівцям судилося порушити традицію, яка робила команди Москви гегемонами радянського футбола.

Я пишу все це для того, щоб, скажімо, принизити роль столичних клубів у радянському спорті і, навпаки, вихвалятися заслугами нашого колективу. Ні, не в цьому річ. Московські команди завжди задавали і задаватимуть тон у футбольному житті країни, нарешті вони були і залишаються основою національної збірної СРСР. Але тільки той, хто в повній мірі може уявити собі складність боротьби за першість, зрозуміє, якого успіху досягли кияни. Отже, як не пишатись цим? І хіба треба, боячись здатися нескромним, принижувати таке спортивне досягнення? Нарешті, наш успіх — це ще один успіх усієї республіки, яка в сезоні 1960 року довела, що взяла курс на справді висококласний футбол, а в сезоні 1961 року, йдучи цим курсом, відвоювала всі перші місця в радянському футболі. Адже через кілька днів після нашої перемоги Україна святкувала ще одну, не менш видатну — «Шахтар», керований нашим колишнім тренером Олегом Олександровичем Ошенковим, переміг «Торпедо» і перевіз з Москви до Донецька Кубок СРСР.

Але ми, динамівці, вважаємо, що наша перемога не була б можливою без того фундаменту, який був закладений всіма попередніми гравцями провідної української команди. Роками нагромаджувався ігровий і спортивний капітал, створювалася власна футбольна школа. Покоління футболістів віддавали нашому клубові все краще, на що були здатні, стверджували, вдосконалювали, доводили поступово до справжнього блиску стиль високотехнічної, комбінаційної, атакуючої гри, жодного разу не звернули на шлях силової, некомбінаційної гри. Навпаки, все регресивне, все малокультурне вони рішуче усували з своєї гри, добиваючись тільки найефективнішого сполучення атлетизму і техніки. Так грали десятки, сотні футболістів, яким доводилось захищати спортивну честь київського «Динамо». І серед них були справді видатні майстри футбола, такі як Кузьменко, Шиловський, Щегодський, Іздковський, Трусевич, Махиня, Гончаренко, Голубєв, Лерман, Лівшиць, Голяков, Севастьянов, Коман, Товт, Лавер, Зубрицький, Гребер, Фомін, Зазроєв, Терентьєв, Коршунов, Граматикопуло, Юст, Гулевич та багато-багато інших. Це вони закладали основи нашої перемоги. А нам пощастило довести до логічного кінця все те, що стало характерною особливістю динамівського стилю.

Наша перемога грунтується на спортивних традиціях клубу, на високій свідомості і порядку, забезпечених керівництвом Соловйова, Терентьєва, Комана, на правильному підборі гравців, на дружбі і єдності колективу, які саме тепер досягли свого найвищого рівня, на палкій волі і працьовитості, на зрілій техніці кожного гравця окремо і команди в цілому, на різноманітній і гнучкій тактиці, нарешті на суворій ігровій і побутовій дисципліні. Тільки поєднання всіх перелічених компонентів могло вивести «Динамо» на перше місце в країні. Великою заслугою нашого тренера Вячеслава Дмитровича Соловйова є те, що йому вдалося досягти найкращого сплаву всього того, що довгими роками, з покоління в покоління, збиралось представниками нашого клубу докупи, розвинути і вдосконалити традиції команди, збагатити їх новими ідеями. В цій нелегкій роботі йому допомогли самі гравці — високотехнічні, зрілі, культурні в усіх відношеннях футболісти. Члени команди багато працюють над собою, вчаться. А навчання — це загальна культура, без якої неможлива і спортивна, ігрова культура. Це моє глибоке переконання.

Короткий відпочинок закінчився, і ми знову в дорозі. Не можу сказати, щоб ми їхали в Англію з палким бажанням грати. Ще до від’їзду ми зрозуміли, що опинимось у нерівних умовах з нашими суперниками. У англійців сезон щойно почався, а ми були вкрай виснажені і чемпіонатом, і своїми переживаннями. Ми звикли виходити на поле тільки з одним наміром — перемагати в міжнародних матчах. А тепер я бачив і почував на собі, як стомилась команда і, об’єктивно оцінюючи її можливості, не чекав нічого втішного від нашого англійського турне.