Леонид Кучма - Україна — не Росія

Терміни та механізми майбутнього злиття ніколи, ніде і ніхто відверто не поясняв, але й без зайвих слів було зрозуміло, що мислиться воно не таким, що станеться водночас, а повинне пройти якісь певні стадії. Не треба було бути занадто мудрим, аби збагнути: в першу чергу йдеться про «злиття» росіян, українців та білорусів.

Чи грунтувалися на чомусь такі плани? Не можна не визнати, що так. Тих, хто бажав «записатись в росіяни» було чимало серед всіх народів СРСР, російську націю «підживлювали» в такий спосіб усі, але перше місце у цьому вільному чи невільному донорстві належить, безперечно, моєму народу. [2]

Великі надії покладалися на міграційні процеси. Розраховували на те, що українці, які переселилися в Росію чи навіть в інші республіки СРСР, рано чи пізно стануть росіянами. Не в першому поколінні, так у другому, не всі, так значна частина. І тоді вже зовсім неважливо буде, яка національність записана у паспортах цих людей. [3]Багато хто з українських інтелігентів з самого початку побачив у цій політиці русифікації загрозу для самого нашого національного буття. І хоча вони, як показали подальші події, недооцінили потужний «опір матеріалу», недооцінили внутрішній стрижень українського народу (інженеру такі порівняння видаються досить наочними), я схиляю голову перед відвагою і самовідданістю цих людей, перед їх рішучістю йти до кінця.

Керівництво СРСР дуже довго сподівалося виграти гонку з часом. Констатуючи вражаючі успіхи природного (і протиприродного) обрусіння ряду народів СРСР, воно разом з тим не могло не бачити, яку цілком об’єктивну загрозу для централізованої держави приховують у собі зустрічні процеси — процеси національного відродження, що повільно, але невпинно набирають силу. Таким чином, схоже, жоден генсек був неспроможний оцінити цю небезпеку, як належало. Процеси «злиття націй» бачились їм такими природними: чого б це народам-братам і насправді не перейти на єдину мову? Як зручно! Говорять же всі члени ЦК російською мовою і не скаржаться. Та й з огляду на зовнішність ніколи не скажеш, у кого з них прізвище закінчується на «-ов», у кого на «-ко». Мабуть, у Кремлі покладали великі надії на те, що СРСР з часом знову стане (де-факто, не змінюючи вивіски) чимось на зразок унітарної Російської імперії, притому в більш стійкому варіанті.

Чи ж посилати нам сьогодні прокляття навздогін цим людям за заподіяне ними зло? Вони були «солдати партії», які стояли вище «національних забобонів». Навіть більше — вони самі уже реально були тими самими «радянськими людьми», у яких і сподівались перетворити все інше населення СРСР. Вони виконували свій обов’язок, як його розуміли, вони стояли на варті хибних ідеалів і, слава тобі Боже, так і не змогли виконати поставлене завдання. Наприкінці свого існування керівництво СРСР та КПРС виявило абсолютне нерозуміння природи та внутрішньої могутності національних процесів, що навіть здається дивним. Адже так само як російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», усі ці люди вийшли зрештою з шинелі Сталіна, що недарма займав посаду наркома у справах національностей. Але, як відомо, «и на старуху бывает проруха». На щастя для України, на щастя для інших республік СРСР — і також на щастя для Росії! — Горбачов та його оточення до самого кінця лишилися заручниками постулатів марксизму про верховенство економічного та класового над національним.

Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.

Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).