Леонид Кучма - Україна — не Росія

Зрозуміло, такі пояснення досить часто давали й до мене, але, як усім нам добре відомо, і в Росії, і, як це не дивно, в Україні є мільйони людей, які, як і раніше, не сприймають, або, говорячи м’якше, ще й досі не сприймають цю просту істину. Для них моя книга може виявитися незайвою.

Та й за кордоном наші громадяни не раз стикалися з тим, з чим, за спостереженнями Маяковського, зустрічалися поляки у перші роки після відновлення польської держави. «На польский [паспорт] глядят, как в афишу коза <...> Откуда, мол, и что это за географические новости?» Україна десь у Росії? Здається, у Сибіру?

Усім, кому це цікаво, я спробую пояснити, перш за все, що розпалась не Росія, а СРСР, що росіяни та українці — то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою; які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах; що Україна має власне серйозне минуле і, певен, майбутнє. Своє власне майбутнє. Я не збираюсь нічого спрощувати, я покажу тісне сплетіння доль України та Росії, покажу джерела багатьох непорозумінь.

Але, ясна річ, головні адресати моєї книги — в Україні та Росії. Так, я радий був би, якби мою книгу прочитали деякі російські політики. Посада президента дозволила мені побачити деякі аспекти теми «Україна — не Росія» з такого куту зору, з якого маловірогідно, що можуть подивитися інші спостерігачі. Наприклад, я краще за будь-кого знаю, які надзвичайно серйозні проблеми може породити нерозуміння цієї істини деякими російськими політиками, навіть якщо воно не має злого наміру, а й насправді — тільки нерозуміння. Але завбачу, що й так звана доброякісна пухлина часом стає небезпечною для життя. На щастя, мені доводилось спостерігати й те, як таке нерозуміння проходило. Поки що воно пройшло далеко не у всіх, але ж це ще не кінець історії. Або, як кажуть у Росії, — ще не вечір.

Загалом, російські адресати моєї книги — то окрема стаття. Мені досить часто спадало на думку питання: як деякі видатні росіяни нової формації — добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, — як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну? Серед людей, яких я маю на увазі, є й депутати російської Думи, включаючи досить визнаних і помітних, і урядові фігури, і громадські діячі, і політологи, й впливові журналісти. Імена деяких з них навіть пов’язані з демократичним рухом радянських часів, та й нині серед них зустрічаються люди з репутацією демократів і «європейців». І це якась загадка, тому що їх погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі.

Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байракам і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.

Росіяни, про яких я веду мову, бачать в українцях таку собі сільську рідню — досить симпатичну, співучу (це відзначається неодмінно), зі своїми гастрономічними пристрастями, своєрідним гумором та кумедною сільською вимовою. Але саме рідню — тобто, з деяким припущенням, знову ж таки тих самих росіян. А щодо відмін, які впадають в очі, то вони з такого погляду уявляють лише етнографічний інтерес. Та ось ця славна рідня дала задурити собі голову якимось там «бандерівцям»...

Ще раз повторю своє риторичне запитання: як так вийшло, що люди, які добре знаються на екуменізмі, кейнсіанстві та інших не менш муарованих речах, виявились настільки поза українською проблематикою, хоч і все це завжди було у них під боком, в п’ятистах верстах від Москви, одразу ж за Брянськом? Де ж вона стільки разів оспівана чуйність російського інтелігента до чужого болю, де його універсалізм, звідки така пихатість? Судячи з цього, проблема не в зайвій гордовитості, а, скажімо м’якше, в недостатній поінформованості.

Погана обізнаність в питанні може зіграти злий жарт також і у міждержавних відносинах. Це добре видно на прикладі однієї вже досить давньої події, хочу її нагадати. 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше прийняття Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прес-секретаря російського президента. В ній йшлося про те, що «в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ». З одного боку, прес-секретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого — ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика. Незадовго перед тим у зверненні до Верховної Ради України Єльцин заявив, що у Росії немає планів ставати центром нової імперії і вона не шукає ніякої переваги над іншими республіками. Кількома місяцями раніше, 19 листопада 1990 року РРФСР та УРСР підписали угоду, що закріпила взаємне визнання існуючих кордонів — хай навіть у складі СРСР (інакше їх не потрібно було б знову «взаимно признавать» у «Великім Договорі» 1997 року), та все ж кордонів, які вважалися за радянською конституцією, як не крути, державними.