Леонид Кучма: Україна — не Росія

19 липня 1991. Зовнішній борг СРСР досяг 70 млрд. доларів. Горбачову не вдалося домовитися в Лондоні з «Великою сімкою» про кредитну угоду.

24 липня 1991. У Ново-Огарьові погоджений текст Союзного договору. До нового Союзу увійдуть: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Азербайджан, Туркменія, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан. Не ввійдуть: Молдавія, Вірменія, Грузія, Литва, Латвія, Естонія. Молдавія ще може передумати. Дата підписання не призначена.

3 серпня 1991. Розширене засідання Ради міністрів СРСР за участю керівників урядів союзних республік. Обговорювалася «Економічна угода між Союзом РСР і суверенними республіками».

8 серпня 1991. «Демократична Росія» вимагає від міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго розформувати загони міліції особливого призначення, що діють на території Прибалтики.

14 серпня 1991. ТАРС оприлюднив текст Союзного договору. Російська мова не називається в ньому «державною». Вона буде мовою «міжнаціонального спілкування». Це поступка Україні.

Із надзвичайно важливих подій сюди ще просяться події в Ризі і Вільнюсі — захват ЗМОПом телецентрів, узагалі — сваволя цих підрозділів, танки, витівки «наших», «павловська» грошова реформа, конфіскаційний обмін купюр...

Сам Леонід Макарович розповідав потім: «У мене була одна мета: не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони вийдуть на вулицю. Тому що тоді — все. Генералам тільки і потрібна така ситуація. Вийдуть люди на вулицю, а військові дадуть у Москву телеграму: на Україні почалися заворушення, необхідно ввести воєнний стан». Колишні помічники голови Верховної Ради стверджують, що своїми закликами до збереження спокою Л. М. Кравчук заколисав пильність путчистів «до такої міри, що навіть дуже досвідчений Крючков не зміг розпізнати його дійсних орієнтацій».

Коли були оприлюднені результати референдуму по питанню про Акт незалежності і виявилося, що за нього подали голоси 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа, то подумалося: як цікаво, як добре, що ця цифра закінчується на одиницю. Кожен, хто проголосував за незалежність, дивлячись на цю цифру, каже собі: «От він, я. Без мене на кінці був би нуль».

Навіть після утворення СРСР Раковський готовий був іти далі. На дванадцятому з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він запропонував «забрати від союзних комісаріатів дев’ять десятих їхніх прав і передати їх національним республікам», за що був звинувачений Сталіним у «конфедералізмі» і за три місяці усунутий зі своєї посади в Україні.

Дискусійна і не може бути перевірена, але має право на існування така думка: радянська система була абсурдною і не здатною конкурувати з ринковою економікою, але саме вона змогла перемогти німецький фашизм, тому що фашизм, нацизм — це така ж лазерна концентрація ресурсів нації, це теж максимально мобілізаційна система. Така концентрація досягається лише на короткому — два-три десятиліття — відрізку часу, але саме в ці десятиліття з ними, фашизмом і комунізмом, дуже важко боротися демократичним системам. Важко перемогти спортсмена, обгодованого допінгами, але це не означає, що можливе життя на допінгах.

У Воронезькій губернії, у прикордонних з Харківською губернією повітах, в переддень революції справа виглядала так: в Острогожському повіті (всього 360 тисяч жителів) було 91% українців, у Богучарському повіті — 407 тисяч жителів і 82% українців, у Валуйському повіті, при населенні в 250 тисяч осіб, українці і росіяни розподілялися майже нарівно (48% і 51 %). Частка українців була висока й у повітах «другого ряду», що не межували з Харківською губернією: у Бирючинському повіті (201 тисяча жителів) вона дорівнювала 70,2%, у Павлівському українці складали половину 170-тисячного населення. Усього ж у губернії жило біля мільйона українців, 27,3% її населення. У своїй записці до ЦВК СРСР (Центрального виконавчого комітету) М. С. Грушевський показував, що українці живуть у Воронезькій губернії не посмужно з росіянами, а займають суцільну територію, яку порівняно легко визначити. Трохи нижчою (22,3%) частка українців була в Курській губернії. Тут їх жило перед революцією 712 тисяч людей. Грайворонський повіт (всього 236 тисяч жителів) був «малоросійським» на 60%, Путивльский (166 тисяч) — на 52,5%, Суджанський (152 тисячі) — на 45%, Рильський (221 тисяча) — на 31%, Корочанський (227 тисяч) — на 26%, Бєлгородський (219 тисяч) — на 21%. Ці шість повітів прилягали до Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній, до меж яких і тяжіла переважна більшість українських сіл.