Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Зрозумійте мене і повірте, що, чуючись на силі, я певен того, що для рідної культури можу зробити чимало. Мені 34 роки, і я відчуваю, що міг би перевернути гори.

Можу вам твердо обіцяти — жодного листа до будь-яких установ я більше не напишу. І не з переляку не напишу, ні! А тому, що відчуваю, наскільки все це марно. Як горохом до стіни.

Дайте мені змогу працювати. Я хочу працювати. Я мушу, зобов'язаний працювати. ІІ працювати, як проклятий.

Мені не шкода себе. Мені шкода свого таланту.

02.02.1972 року

З повагою Василь Стус».

Там само. Том 6. — Арк. 20—21. Лист майже такого ж змісту. Закінчення цей лист мав ще більш промовисте: «Мені не шкода себе. Мені шкода, що я не зможу зробити всього того, для чого я народився. Мені шкода свого таланту, цього святого прокляття долі».

Там само. — Арк. 79.

Там само. — Арк. 100—102.

Там само. — Арк. 314.

Варто, напевне, дослівно навести лист Семена Дем'яновича Стуса, який оскаржував вирок синові:

«До голови Верховного суду при раді Міністрів УССР м. Києва

громадянина Стуса Семена Дем'яновича

проживающего Донецьк-26 Чувашська 19

Заява

Січня 13 дня 1972 року приставниками КДБ було заарештовано мого сина Стуса Василя Семеновича, який перебувае під охороною й по цей час, томится в неволі завіщо міні не відомо, знаю що наш син ріс і виховувався при батьках до зросту літ, ходив в школу 10 років а також навчався у вузі 5 років, по закінчені вуза був призван на військову службу, на службі в віську вів себе чесно, за що його начальство присилало нам подяку, змалку і до військової служби ніхто нам ни поскаржився на нього де він ни був між людьми всі ним були задовільні, після війскової служби де він ни працював всі ним були довольні, а що трапилось з ним тепер? Він томится в застінках в неволі, нівечит свій молодий вік, губит свою розумову здатність, і рве свої нерви, а можливо що вони знівичені до ниможливості. Він відбуває покарання за що нам невідомо. При щохвилинній згадці про сина, ми як батьки переносим вилику скорб, жаль, мама від сліз уже ни може ходити, висохла на тріску мали одного сина єдину надію, а під старість не буде при кому й голови прихилити, а ми вже старі, мині 82 роки а дружині 71 рік. Що ми будем робити дальніщім?

На вище згадане уважно прошу Вас розглянути його справу і якщо він де і порушив законність Радянської влади то це можливо помилково, і ще буває й таке що люди які й робили доноси на нього в більшості стараются будувати своє щастя на чужім нищасті, такого на сьвіті буває нимало. Можливо і Стус Василь попав під такий невірний варіянт. Я його виховував честною і добросовисною людиною, і віру в його честьність що він ніколи никому ни робив поганого, і вдальніщім незробит поганого до кіньця його житя.

На вищезгадане уважно прошу Вас гр. Голова суду і всю комисию розглянути йього справу всебічно, і звенути увагу на його молодий вік, в такім віці людина може помилятись, а також на хилий вік мій і моєї дружини. І простити йому його провини, звільнити його від варти на волю.

Надіюсь що Радянська влада ни карає а вчить, і після цього він стане гуманною людиною і буде працювати на користь нашої Батьківщини.

З повагою Стус С.

10—11—72 року». — Кримінальна справа № 47. — Арк. 322—329.

Там само. — Арк. 312.

Від нервового струсу, пов'язаного з арештом чоловіка, Валентина Попелюх справді потрапила на обстеження до туберкульозного диспансеру, але діагноз щодо туберкульозу не підтвердився. Син у дитинстві справді мав проблеми з серцем, і лікарі з клініки Амосова переконували В. Попелюх робити йому операцію. Батькам, що мали мізерні пенсії (Їлина Стус мала щось 12 рублів на радянські гроші, а Семен Стус — близько 60), жилося скрутно, адже єдиним годувальником була Марія, яка сама виховувала дочку.

Кримінальна справа № 47. Том 6. — Арк. 322—327.

У цьому листі та касаційній скарзі Василь Стус двічі порушує власні етичні норми, аби врятувати те, що «вище від мене», як писав він пізніше. Нововідкрита естетика «Часу творчости», з якої пізніше, коли відступили емоції й з'явилася можливість на все подивитися відсторонено, народилися «Палімпсести», була для нього настільки величним здобутком, що він вивищився над ситуативною етикою, політичними іграми й зрікся навіть «Зимових дерев» — збірки, якою він, за свідченнями Івана Калиниченка, «тішився немов дитина». Проте попередня збірка вже була перейденим етапом, а нові вірші й нові горизонти, що відкрилися йому, здавалися чимось настільки значним, що, вражений жорстокістю несправедливого суду, він приймає накинуті правила чужої гри: коли вже вам треба, я відмовлюсь від виданої (таки виданої!) за кордоном книжки, аби створити нову. Правдоподібно, що зректися збірки Стусові було все ж простіше, ніж писати про певні «незгоди» з засудженими В. Морозом і С. Караванським, про що йдеться в касаційній скарзі (байдуже, що в приватних розмовах поет засуджував використання мистецтва в політичних цілях). Втім, Василь Стус жодним словом не згадує В. Чорновола, чого від нього, очевидно, вимагали, бо які б різні не були на той час їхні погляди, але з «етичних міркувань» давати свідчення проти людини під слідством — ганьба, до якої його не могли примусити ні сльози батька, ні хвороби дружини й сина, ні страх не зберегти вірші, які в 1972-му поет цінував уже значно вище за своє життя. Достеменно невідомо, але дуже правдоподібно, що до арешту 1972-го Василь Стус не давав згоди на публікацію своїх публіцистичних заяв в «Українському віснику» та еміґрантській періодиці, вважаючи ті листи лише особистими реакціями на конкретну несправедливість.