Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Ось уже 7 років, як я існую в неможливих для творчости умовах. Мені здається, що приблизно в таких же умовах перебуває чимало моїх друзів-літераторів — нещасних тільки тому, що вони, крім таланту, мають іще велике бажання чесно працювати для свого народу, щоб дари свого розуму і серця віддати народові — зі своїх чесних рук.

Задля такої розмови я двічі заходив до Вас на Золотоворітську. Одного разу — не застав Вас, другого — Ви приймали якусь іноземну делегацію і добитися до Вас, як сказала мені секретарка, не було ніякої змоги.

Так само марно я прагнув колись зустрітися з О. Т. Гончаром.

Перед тим, як іти на Золотоворітську, я випробував усі можливі зустрічі на „нижчих рівнях“. І з ким тільки не розмовляв! З І. Гончаренком, А. Морозом, Ю. Петренком, Д. Міщенком, П. Загребельним, М. Яровим, Д. Білоусом, Б. Олійником, М. Ігнатенком і т. ін. — із кожним я прагнув вести офіційну розмову, прагнув, аби мені з'ясували, чого мені заборонено бути поетом, критиком, перекладачем. Я нічого від них не добився: усі вони мовчали, кліпали очима, а на краще — обіцяли „з'ясувати це питання“. Із цим питанням я звертався до В. Козаченка, але цей відповів мені, що нам немає про що говорити.

За 13—15 років літературної роботи я написав коло 200—300 віршів, із яких друковано було хіба 30—50; маю понад 30 статей про українську літературу, із яких побачило світ хіба 5—10; перекладав вірші різних поетів світу — Блока і Буніна, Пушкіна і Пастернака, Заболоцького і Брехта, Лорки і Енсценсбергера, М. Валека і Бородуліна, Ружевича і Бобровського, Гете і Гюнтера, Целяна і Бахман, Кестнера, Гейне, Гессе, німецьких поетів доби Середньовіччя. Ще 1966 року я був здав до „Дніпра“ більше друкованого аркуша поезій Мопассана, але переклади мої недавно заперечили і тим самим затримали вихід восьмого тому французького класика.

Я певен, що з моїх власних віршів є добра сотня таких, які читатимуть і наші нащадки. Я певен свого хисту до літератури і знаю, що ще чимало зроблю такого, що буде повнити радістю чи притишеними роздумами обличчя внуків. Певен цього.

Але ненормальні умови існування не дають мені змоги обнародувати тільки те, що зроблене на рівні таланту і почуття максимальної справедливости.

Майже 8 місяців минулого року я віддав перекладам з P. М. Рільке, радіючи з того, що українському читачеві я вперше подарую всі „Дуїнські елегії“. Над ними я працював (уже доопрацьовуючи) до самого арешту.

Не досипаючи ночей, забираючи в себе вихідні дні, я переклав усі 10 елегій, понад 30 поезій цього поета.

Ось уже рік-два, як я відчув, що дійшов певного рівня, на якому можна було доконувати, вершити все те, що виношувалося роками.Серед моїх задумів було докінчення своєї дисертаційної роботи, вивчення проблеми естетичної свідомости в українській поезії 20 століття, дослідження поетики М. Рильського і М. Бажана, екзистенціалістська розробка тематики Свідзінського, етики Сковороди, філософія українського пісенного фольклору. Мав працювати над сценарієм, прозою, циклом елегій і т. п.

Як поет, я все більше і більше тяжів до психологічної поезії — мого генералізованого світо- і самосприймання і усвідомлення. Світ Рільке, Еліота, Заболоцького, Бажана, італійських „герметиків“ — ось те, що, може, на 95 % визначало найвласніший напрям моєї поезії.

З цього погляду я постійно і дуже критично переглянув усі свої попередні ліричні опуси, прагнучи остаточно звільнитися від обтяжливих настроїв із гримасами гніву, нарікання, оскарження, із металом публіцистики й ситуативної ненавиди до зла в усіх його часових, глобальних і навіть іманентних формовиявах.

Отож, наступну книгу своїх поезій мені хотілося зробити сонячною, радісною, навіть — гедоністичною. Я відшукав (і тяжко відшукав) свого найвищого, найлюдянішого і найніжнішого іноіснування, свого висвітленого сковородинівською любов'ю естетичного футуруму, хай і з хапливими перелетами багато де в чому спроневіреного духу.

Цьому не судилося збутися.

Дуже Вас прошу — коли тільки змога — виявіть особистий інтерес до моєї творчости і долі, бо я певен, що тільки письменник, а не слідчий може збагнути по-людському діалектичну сув'язь причин і наслідків. Я твердо знаю, що такі люди, як я, не повинні бути арештантами. Особисто я не почуваюся до жодного вчиненого мною гріха.

Визнаю, що позаду були певні помилки — і художнього, і ідейного плану, але про них можна було б говорити в творчій дискусії, а не в кабінеті слідчого,який усім художнім тропам може надати юридичної кваліфікації.