Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Див.: Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 106: «Море…»

Микола Вінграновський.

Мова про «справу юристів» — організацію підпільної Української робітничо-селянської спілки, ініціатором і фундатором якої був юрист за освітою, штатний пропаґандист Радехівського районного комітету КПУ Левко Лук'яненко. До складу спілки входили також І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків та ін. Як зазначає Георгій Касьянов, принципом цієї групи було те, «що боротьба за самостійність мала вестися не тільки ненасильницькими методами, а й суто законним, конституційним шляхом. Юридичною підставою для формування вимог самостійности України мали бути відповідні статті Конституції УРСР (ст. 14) і Конституції СССР (ст. 17)». Див.: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — K.: Либідь, 1995, 224 с. Після завершення слідства Левкові Лук'яненку було винесено смертний вирок. Після перебування засудженого в камері смертників упродовж місяця це покарання було замінено на 15-річне ув'язнення.

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 14—18.

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 110.

Там само. — С. 113.

Там само. — С. 112—113.

Там само. — С. 103.

Цит. за: Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 103—104.

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 111—112.

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 118—119. Вірш датовано квітнем 1964-го. Таке датування може означати або те, що Олександра Фролова і В. Вербиченко помилилися на кілька місяців із датою обірвання стосунків, або ж що цей вірш написано у зв'язку з одруженням Шури, про що Василь довідався у квітні. Метафора ж «покинена вагітна» — була не першим і не останнім «провидінням» майбутніх життєвих колізій, які Василь Стус часто ніби накликав-передбачав своїми творами.

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 159.

Загальний зошит Василя Стуса у фіолетовій обкладинці. — Зберігається: ІЛ НАНУ, Фонд 170, од. збер. 743.

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 33—34. Перша з відомих спроб відтворити своє дитинство та юність і засвідчити життьові орієнтири. Пор. з «Листом до сина» від 25.04.1979 р.

Загальний зошит з віршами Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАНУ, Ф. 170, од. збер. 743, арк. 49.

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 41.

Автограф вірша зберігається в архіві Василя Стуса.

1 листопада 1963 року Василя Стуса було зараховано до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР за спеціальністю «теорія літератури». — «Трудова книжка» Василя Стуса. Зберігається в архіві родини поета.

Нині — бульвар Вернадського, 61.

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 242—243.

Іван Калиниченко. Зустрічі зі Стусом / Камертон, ч. 20.

Там само. Див. також: Владислав Дмитрович та Вікторія Казимирівна Табєлєви // Нецензурний Стус. Частина 2 — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003, С. 184—185.

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 242.

Там само. — С. 244

Див.: Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — X.: Фоліо, 2003, С. 81—85.

Див.: Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — К.: Час, 1998, С. 6.

30 липня 1963 р. молоді українські літерати вирішили неформально вшанувати пам'ять письменниці. Чиновники відразу потрактували шістдесятників як «антирадянську групу» й навісили їм ярлики «буржуазних націоналістів». Коли учасники вечора зібралися в Центральному парку культури й відпочинку Києва, несподівано з'ясувалося, що літня естрада не «підготована» до заходу, а його проведення — «небажане». Попри відсутність мікрофонів вечір було вирішено розпочати, але хтось із «господарів» парку дав наказ включити через гучномовець естрадну музику. Учасники перейшли на стадіон «Динамо» й таки провели вечір. «При світлі смолоскипів виступали І. Дзюба, І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, Ст. Тельнюк, артистка Т. Цимбал та ін.». Див.: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 27; Іван Дзюба. Пояснювальна записка // Сучасність. 1968, ч. 8. — С. 87—94.