Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Інший діяч АН УРСР тов. Смирнов, який встановлює культурний зв'язок з зарубіжними країнами, рік тому переконував мене, що Чехословаччина не така вже й соціалістична країна і слати туди рукописи своїх віршів не можна: треба спочатку показати цензурі, поставити відповідне „разрешено“, а потім уже… Потім уже, певна річ, не надсилатимеш. Бо цензуру не цікавить мистецтво. Зрештою, вона і не знає, що це таке. Для неї важливе одне: чи повторює художній твір передові газетні статті, а коли не повторює, то чому? Я пам'ятаю, як старанно „заглиблювався“ тов. Смирнову мій вірш „У полоні“, де йдеться про поетичний полон, в який попадає людина, оточена доброю і мудрою природою. Ні! Філологам у погонах хочеться всюди віднайти алегорію: а чи не має шибеник-автор за полон своє життя у найдемократичнішій у світі країні? Чи не здається йому наш суспільний рай за Дантове пекло?

Тут легко вловлюється сама святая святих цих менторів: ніхто не сміє видавати „державних таємниць“. А „таємниці“ такі: спроба поновити в нашій країні сталінський режим (пам'ятаю, як щиро обурювалися начальники: не смійте згадувати 37-й рік!), численні арешти серед української творчої інтеліґенції (за розголошення такого секрету було звільнено з роботи і Дзюбу І., і Чорновола В., виключено з партії М. Коцюбинську, Ю. Бадзя [600] приплюсовано мені до „складу злочину“), наявність у нашій країні дуже суворої цензури (ця таємниця оберігається всіляко, і за її розголошення скидають з роботи будь-кого). Оце та найсуттєвіша суть, яку мав на увазі тов. Смирнов, але не сказав мені про неї, а приховав за словесною зливою — про якість паперу, про „соціалістичність“ Чехословаччини, мало не про почерк!

Ось де вся суть! Як же ж! У нас немає таких творів, яких би не пускали до друку (крім ідейно та художньо незрілих), у наших літераторів немає потреби шукати інших способів друку, скажімо, за кордоном, чи ширити свої твори в рукописних списках.

Що ж стосується випадку в кінотеатрі „Україна“ 4 вересня 1965 р., то найбільший гріх І. Дзюби — той, що він згадав про арешти. Згадувати не можна! Люди, які провадили арешти, були впевнені, що всі попадають ниць і так лежатимуть. А Дзюба не злякався і тому дуже „підвів“ ініціаторів арештів: вони ж бо помилилися в своїх залізних розрахунках на тваринне почуття самозбереження.

Я обурився з того, що якийсь інформатор без усякого сорому гукав: „Це брехня! Ніяких арештів не було! Це провокація!“, обурився з того, що якийсь „діяч“ викрикував: „Здесь не место обсуждать подобные вопросы“, і почав з того всього робити перші висновки. Справді, кінотеатр — не місце для таких розмов, але де ж місце? Я просто не зміг витримати такого знущання над правдою факту, над правдою людської етики. І винен у тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не злякався тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не обурюватися. Тоді тов. Усенко кричав мені: „Так! Світличний — ворог!“. Він ще тоді знав, що Світличний — ворог. Звідки? Чи бачив він його хоч у вічі? Чого ж тоді цього „ворога“ ось уже 7 місяців тримають у в'язниці? Зараз і сліпому ясно, що все далеко не так, як здавалося тоді Усенкові. А Усенко — стара людина і бачив у своєму житті або, принаймні, чув про універсальні апарати — камери 30 p., які були чудово освоїли технологію масового виробництва „злочинців“ і „ворогів“. Кому ви доведете тепер, тов. Усенко, що заарештовані сьогодні — вороги? Кому ви доведете, що Геврич (один із всіх) був ворогом, коли суд над ним був з а к р и т и й. Це вже ніяк не повернеш, нікого не переконаєш, нікому не доведеш. Закритий суд — значить, брехливий суд.

Та повернемось до питання „розголошення таємниць“. Знову поведемо мову про цензуру.

Як відомо, все краще з золотого фонду соціалістичного реалізму виходило з величезними родовими муками. Великий радянський прозаїк М. Шолохов немало набідився зі своїм Г. Мелеховим [601] . Так було і з Фадєєвим, і з Довженком, і з Твардовським, і з Маяковським, і з Платоновим. Майже все сприймалося дуже недоброзичливо, а канонізувалося вже заднім числом, частенько аж після смерти письменника. Згадайте усопші сонми великих. Ви не бачите, що значною своєю половиною це вершники без голови? Їх викопано з могили і посаджено на коня.

Звичайно, ми кричимо і тут, що ведемо переду всьому світі. Візьміть у руки олівець і підрахуйте: скільки митців знищив Сталін і скільки — Гітлер. Відшукайте пропорцію. І тоді вже скажете, хто із них комуніст, а хто — фашист, хто з них бандит, а хто — вождь. Ви матеріалісти і вірите статистиці, а не облуді того, що здається.