Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

На роботі я працював старанно, але іншим робітникам надавали гуртожиток, а мені — зась. Я спішив „на самый ответственный участок фронта“ — на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірного фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільнений, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так — має вищу освіту і працює кочегаром.

Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуєм ще таке: я б із задоволенням працював на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм станом здоров'я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу. Звичайно, я їм ґречно подякував за весь їх „палкий соціалістичний гуманізм“.

Отож незручно бутися з такою людиною. Як-не-як, держава тебе вчила 17 років і треба „відробити“. То вже краще ніде не працюй, ніж кочегаром, підручним муляра, вантажником чи прохідником. „Удівітельно, но факт“: не знайшлося жодної людини, яка запитала б, як ти живеш, чи коли вже витягнеш свої довгі ноги, щоб не заважав трудитися над виконанням святих приписів „Морального кодексу“. Я не бачив їх очей, не бачив душ — оцих високих „предержателей власти“. І гірко думав, що при виконанні „Морального кодексу“ перед нами стоять воістину грандіозні завдання.

Деяким з тих комуністів, які мене звільняли з роботи, я пробував нагадати про совість, людську чи партійну. Вони дивились на мене, як на марсіанця, і питали, скільки мені років. Інші — відсилали мене в якусь інстанцію, де їхня совість зберігається як у коморі схову: назад ніяк не забереш — жетон загублено! Озлоблений, я часом дивився на цей світ, як світ без чести, без совісти, без будь-якої моралі. Але згодом серце відходило: я перечитував відповідні місця з „Програми Комуністичної партії“.

Найбільші закиди на мою адресу приблизно такі: „Как ты смеешь быть не таким, как мы?“. Найкращі поради — їж пиріг з грибами. Безробітний, я виходжував містом, шукаючи, де ці міфічні пироги з грибами даються безплатно.

А секретар парторганізації АН УРСР тов. Усенко про ті пироги знав. І я звернувся до нього. Та він зводив мову на високі матерії. Він тільки повчав мене: „Ви не знаєте Леніна. Ось почитайте його ще раз і тоді зрозумієте, як це так, що на 48 році революції, як Ви кажете, селяни живуть без паспортів“. В своєрідному закріпаченні селянства він вбачав… заповіти Леніна! Ось хто молодець! Правда, цей духовний пастир науковців не посоромився згодом ширити брехливі чутки, ніби я вимагав звільнення з посад людей, що не знають української мови. Втім, він був демократом і, вживаючи таємничої множини, казав: „Ми не арештовуємо людей, які ратУютьза українську мову“. Як йому кортіло зробити з мене провінційного допотопного „націоналіста“, якому дай української мови (майже так, як пиво „на разлив“), українських шаровар з націоналістичною матнею — а там півні не кукурікайте!

Благородний сивенький Дон-Кіхоте! Ви хотіли уподібнити мене рокованому на смерть, який би вимагав робити йому шестимісячний перманент! Дарма, ви помилилися, лицарю сумнівного образу! Помилилися і тоді, коли запитували: „А що це вас так болить те село? Ви ж, здається, самі з міста?“. Так, болить, і тому я не належу до ревнителів старої мудрої істини: моя хата скраю. Тільки не подумайте, сивенький Дон-Кіхоте, що претендую на те, що бодай однаково з вами знаю приписи „Морального кодексу“. Борони Боже! Ви їх знаєте куди краще, а мені їх ще читати й читати…

Я співчуваю його сивині, співчуваю комуністам АН УРСР, коли біля керма їх організації стоїть такий рульовий, який „ратує“ тільки за власну шкуру. Я знаю, що й найбільший злочинець зберігає людські риси, я бачив, як молоденький шпигун-донощик, один з тих, які не пускали людей на суд над Гевричем, плакав, бо його гірко одурили, „підсунувши“ йому таку роботу, якої він сахається всіма фіброми душі. Він теж людина, правда, слабкодуха. Але тов. Усенко і ідейний захисник партійної лінії— це поняття протилежні.

Я більше вже вдячний своїм інститутським менторам — тов. Шамоті, Зубкову, Беляєву, які не перекинулись зі мною ні словечком. А так — нищечком видали мені „жовтий квиток“ і поховались у шпари. Так бодай чесніше. Втім, ні до кого з них я не волів іти шукати справедливости, а до тов. Усенка таки пішов сам, ще не знаючи його зовсім.