Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Суди, які вже пройшли на Україні (в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Одесі, Києві), наочно показали всю етику суддів. Скажіть, чи засудження Караванського [597] так само одностайно підтримав весь радянський народ? Чи був над ним суд взагалі, чи його просто схоплено як „помилково реабілітованого“? Чи не є його найбільшим злочином персональне звернення до комуністичних партій світу з приводу розпочатого переслідування молодої української інтелігенції? Під час суду над М. Озерним [598] велись такі розмови: чого ти вживаєш слово „ватра“ замість „голубий вогник“, витягалась на світ божий „кримінальна“ фраза: „ворог твоєї нації є твій ворог“, закидалось, що він уживає „віджилих“ і „незрозумілих“ слів. Суд над Озерним — це цинічна зневага правосуддя. Коли ж йому ставились якісь серйозніші звинувачення, то чому про них не говорилося на процесі? Йому, як відомо, дали 6 років за „особливо тяжкі злочини“. За які ж? За які такі „тяжкі злочини“ київський суд „упік“ Геврича [599] на 5 років, судячи його за закритими дверима? Хто повірить у ці суди, коли людей держать за ґратами… без суду? Хто знає, як їх судитимуть? Хто гарантований від того, що його не спіймають на вулиці і не засудять за читання якоїсь книжки? І найголовніше — напівофіційний поголос, який в будь-яку хвилину можна подати як „буржуазну пропаганду“. „Ці націоналісти збирали зброю“, „вони обирали Директорію перед пам'ятником Шевченка у Києві і збирали на те гроші“, „вони хотіли відокремитись“, „вони писали такі статті як „Ленін — ворог українського народу““, „вони закидали болотом пам'ятник Пушкінові“ — всі ці інсинуації, напевно, розносяться герметизованими партійними каналами, вони роблять свою справу, вони замінюють ясність факту, роблять саму потребу в перевірці фактів зайвою, шкідливою і, може, такою ж „антирадянською“ забаганкою „буржуазних націоналістів“. Хто відповідатиме за цю хитрувато-підлу, підступну „інформацію“? Мені розповідав один працівник райкому з містечка Київської області, що їм, мовляв, „вполне официально“ зачитували, як ці націоналісти плювали в пам'ятник Пушкіна. „Он весь-весь был обплеван“. Це страхіття. Де ж той націоналістичний верблюд, який робить такі справи? Скажіть, де він? Хто ширить такі провокаційні чутки, які стільки сліпої ненависти і злоби породжують, що від неї захлинувся б і сам наклепник? В Інституті літератури тов. Беляєв зачитував окремі „дальнобійні“ цитати з виступу секретаря Київського обкому партії. Цитати дуже „страшні“. Але що, коли крім цитат нічого більше не виявиться, коли потреба перевірки факту наявности таких статей, як „Ленін — ворог українського народу“ відпаде, оскільки „і так все ясно“. Хто відповідатиме в такому разі? Хто? Чому шеф високої інституції на Володимирській, 33 тов. Шульженко не відповів на питання — за що засудили студента-медика Геврича, щільно закривши двері?

Чому роз'яснення деяких наболілих питань можна почути тільки в КГБ (даруйте, але слово це ніяк не перекладається українською мовою). Чому радник КГБ в Донецьку може авторитетно сказати, що з національного питання треба читати твори Сталіна, а більше про це не довідаєшся ніде? Чому в тому ж Донецьку у видавництві „Донбасс“ провадять збори працівників редакції разом з членами Спілки письменників і представниками КГБ, де редактора тов. Міщенка В. І. звільняють з роботи тільки на основі письмових зізнань якогось С. Цеглюка? Прокурорські записки і „мемуари“ цього Цеглюка стають сурогатами фактів! Чому, захопившись арештами і масовими трусами, вилучають літературу, дозволену дикунською царською і цісарською цензурою?

Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого „недозволеного“ не знайшли. Якими ж фактами „керувалась“ „громадськість“, виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити інформація дійшлого поліцейського? Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше загрожують радянській владі і справі будівництва комунізму.

Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на сильних світу цього. Звільнений з аспірантури „за систематическое нарушение норм поведения научных сотрудников и аспирантов“ (доктор М. Шамота — майстер писати такі приблизні „мотиви“), я пройшов крізь анфілади кімнат, крізь порожнечі очей „предержателей власти“, крізь їхні лицемірні, підлі душі.

Одні не брали на роботу вантажником („а что, если он станет воровать?“), інші звільняли з посади кочегара тоді, коли я щойно повернувся з лікарні. Був кінець листопада. Не мати ні притулку, ні роботи перед зимою — все це не дуже втішало. Стан здоров'я вимагав режиму і дієтичного харчування. Уявляєте, як смішно звучали усі приписи добросердих медиків?