Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

В цей час у Львові вже почав виходити „Український вісник“, суто підпільне видання. І було різне ставлення до нього. Чи варте то, чи ні. Чи виправдане, чи це може тільки репресії викликати… Різні суперечки були, але все це мирно і дружньо було. Але ясно, що за цим стежили, що все це було під наглядом. І в мене таке враження, що саме після цього, саме тому, що ця розмова на квартирі у Василя була, вони [кадебісти] вирішили, що Василь якусь ключову позицію займає в русі, і після цього і його взяли під удар» [555].

Суперечки затяглися майже до світанку. Давно заснув Дмитрик. Пішла спати Валя. А Світличний, Чорновіл, Дзюба, Сверстюк, Стус та чимало інших усе не могли визначитися: що — далі?

Тій зустрічі слідчі справді приділяли особливу увагу, допитуючись, чи не було там створено якоїсь антирадянської організації. Схоже, має рацію Іван Дзюба, коли говорить, що саме факт зібрання на Стусовій квартирі найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу, що Стуса треба садити!

Залишалося знайти підставу. Власне, привід до арештів уже давно шукали, хоча ситуація залишалася невизначеною ще й тому, що у верхніх ешелонах українського партійного керівництва не було одностайности: треба арештовувати й судити шістдесятників, чи ні? І, якщо треба, то кого саме?

Павза затягувалася. Василь отримав путівку до одного з моршинських санаторіїв і поїхав туди « латати… шлунок » [556], бо виразка, що ще з часів військової служби мучила поета, знову загострилася.

Дорогою до Моршина Стус на кілька днів зупинився у Львові, принагідно домовившись, що приїде туди на Новорічні та Різдвяні свята.

Із собою Василь узяв кілька томиків Рільке й книжку Ясперса — усе німецькою мовою [557]. За ті три тижні, які провів у моршинському санаторії «Світанок», він переклав усі елеґії Рільке [558].

До новорічних свят Василь майже щодня тікав із санаторію й блукав околицями західноукраїнського містечка, втішаючись годинами самотности, яких так мало було в його житті. У вечірньому морозному лісі він підшукував кращі варіанти «віддачі» тексту елеґій Рільке українською, міркував над незбагненною ситуацією, в якій йому заборонено робити те, чого він усе життя найбільше прагнув: писати. Як вирватися з цієї халепи, Стус не знав, — «але ж не буває ситуацій, із яких немає виходу», — переконував себе.

Не додавало гумору санаторійне товариство: П. М. Мацкевич, В. В. Кислинський та В. І. Сидоров, що опинилися поруч із ним, ніби спеціально провокували його на гострі політичні дискусії, і він, не бажаючи цього, починав сперечатися. Хоча яка користь від таких суперечок із «землячками», яких у цьому житті цікавлять лише жінки та гроші?

Новий, 1972 рік, Василь Стус зустрів у Львові, в помешканні Ірини та Ігоря Калинців [559], де зібралося коло львівських однодумців, до якого він із цікавістю придивлявся.

На Різдво великим гуртом ходили Львовом, колядуючи до привітних господарів, які гостинно відкривали двері розпашілим колядникам. Проте настрій був гнітючим. Гризла тривога, і Василь з полегшенням зітхнув лише тоді, коли сів у київський потяг.