Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Психологічно Василь уже відчував, що «тюремні» ворота розчинилися перед ним, але Доля подарувала ще кілька свят.

У липні 1971-го Василь з Валею та сином на кілька днів їздили у верхів'я Прип'яті, де зібралася чималенька компанія однодумців.

Вождь — Генріх Дворко.

Його дружина — Енгельсина Пономарьова, якій Михайлина Коцюбинська присвятила цикл співаночок «Енгельсино, відчини-но…», перелицьованих із сороміцької «Катерини».

Купа дітлахів — малолітніх адептів прип'ятської стихії, що здійснювали з усміхненим Світличним «великий бульк», а з Віктором Іванисенком вивчали карту зоряного неба.

Дорослі ж вибиралися на береги повноводної Прип'яті, аби бодай на якийсь час звільнитися від неймовірного психологічного тиску Києва.

Стуси приїхали туди напередодні найбільшого свята — дня народження Дружини вождя [552]. Думали надовго, виявилося — на кілька днів. Незалікований зуб мучив так сильно, що навіть терплячий до болю Василь за кілька днів змушений був повернутися до Києва.

Товариству ж він залишив закінчений «Феномен доби» й згадку про себе-Нептуна: коли сонце лише почало сідати, ушкварив оркестр із кварт, металевих мисок, усіляких ложок та саморобних музичних інструментів, а догори злетів саморобний прапор із плавок, трусів і навіть шкарпеток. І тут із-за острова, який знаходився навпроти табору прип'ятчан, виплив човен. « На носі… високий, худий, але… міцної статури чоловік, весь у… лататті… На голові вінок із чогось зеленого і дві русалки… Галина Севрук і Леся Забой » [553].

Видовисько було настільки несподіване, що навіть білоруси, які неподалік ловили сітками рибу, підпливли ближче, аби роздивитися. Василь натхненно грав свою роль. Загалом не великий любитель розіграшів та імпровізацій, він сипав жартами, заводив пісні, провокував дітей і дорослих на ігри та пустощі… Це був один із найвеселіших днів Стусового життя…

Наступного дня, коли довелося сідати в ракету до Києва, він був геть блідий від зубного болю, який не змогла згасити навіть Надія Одарич, стоматолог, яка була «громадянкою» гамірної й веселої Прип'ятської республіки.

На Київському морі хитало, притлумлюючи неспокій, який невідь чого загніздився у Василевій душі. Чомусь пригадалося минуле літо, коли Василеві кілька днів довелося промучитися з малим вередливим Дмитриком у Прохорівці, куди дружина взяла профспілкову путівку, але сама змогла побути лише півтерміну. Довелося другі півтерміну провести з сином і зовсім закинути працю. Немов наяву Василь побачив піщану дорогу, яка бігла з гори Максимовича донизу, по якій він «ішов геть» від сина, який провинився і біг за ним плачучи:

— Таточку, повернися, повернися…

І хоча серце скипало болем, Василь прошкував далі, бо вредного малого, який, здається, ні на мить не переставав каверзувати, таки треба було провчити.

Коли синів плач стишився, Василь почув:

— І сьо мені бідному сямому лобити…

Це вже було понад його сили. Так і не закінчивши виховного моменту, він підхопив малого на руки, картаючи себе за мимовільну жорстокість…

Спогади переросли в рядок ще не написаного вірша: « і син біжить, мов горлом кров біжить …» [554]. «Треба буде використати його в якомусь із віршів… — відзначив Василь. — Чому ж так тоскно, так нестерпно на душі?»

Київ захопив Стуса у полон нервових і доволі неприємних зустрічей та вражень. Із кожним днем зменшувався простір його непевної свободи й зростало відчуття небезпеки й невпевнености в дні завтрашньому. Не рятували внавіть недільні втечі до лісу, бо й там відчувалася присутність «чужих» очей.

Дратувало й те, що попри його відверту позицію й активне спілкування з «учорашніми» зеками та опозиційними до влади людьми, його й далі вперто не викликали в КДБ, хоча «неофіційне» стеження за зустрічами, поїздками, кореспонденцією ставало дедалі цинічнішим.

15 листопада 1971 року, на п'ятий день народження Дмитрика, у святошинській квартирі Валі та Василя зібралося чимале товариство.

До Києва саме приїхав Вячеслав Чорновіл і захотів зібратися «у вужчому колі, поговорити про… справи, де що воно робиться, — згадує Іван Дзюба. — У цей час уже в якусь іншу якість переходив рух, тому що в своїх легальних формах він був по суті придушений. Залишалося вибирати: або трошки йти в нелегальні форми, або від усього відмовлятися, або шукати форми якісь суто культурницької роботи. Всі гостро переживали цю кризу. Зібралися ми, щоб про все це поговорити… Довго ми… сперечалися.