Софія Парфанович: У Києві в 1940 році

Уся залізнича обслуга розмовляла виключно по-російськи, написи всі теж такі…

Галицьке тепле серце холонуло й стискалося різким болем. Проте, хотілося вірити, що там, на Україні, там в Києві, (бо залізна дорога всесоюзна — значить російська), подорожні майже виключно військові чи їхні сім’ї отже теж «всесоюзні», там — українська республіка.

Українська Республіка! Нове, вимріяне, роками леліяне ймення!

Вигідно, наче в хаті, проспали ніч.

Ранок захопив нас на широких степах України. Швидко я добивалась віконця, щоб побачити її, казкову та оспівувану.

Припорошені першим снігом хитались здовж шляху рідні, знайомі смереки. Смереки! Наші гірські, Карпатські задумливі й сумовиті дерева чесав буйний степовий вітер та золотило поранкове сонце. Після першого зворушення й теплого привіту я змінила моє ставлення до цих любих гірських сестер: я почала обурюватися на них та лютувати. Заслонювали, бач, краєвид. Там же мали бути села, колгоспи, земля злита кров’ю, поорана революцією, сотнею селянських контрреволюційних повстань, та все таки перероблена на «квітучу» колективну, радянську Україну. Яка ж вона, оця Україна?

Інколи між смереками траплялася галява. Тоді було видно безкраї поля, рівні, безбережні, гладко присипані снігом. Нічого не порушувало їхнього безмежного простору.

— Це Україна! —

Інколи траплялись колгоспні, чи радгоспні господарства: Дерев’яна брама з червоною зорею вела на широкий майдан. Берегами майдану довгі низькі будинки, інколи переткані меншими.

А коло Фастова в безкрай бігли кіпці цукрових буряків. Завтра мав їх захопити тридцятькількаступневий мороз.

Зрештою ніде ні коня, ні людини. Широкий, пустий простір.

Де-не-де його одноманітність проривали залізничі зупинки.

Муровані будинки, українські і російські написи і майже такі безлюдні, як степ, траплялись війскові, чи по-міському прибрані люди. Такі, яких ми бачили у Львові. Селянина я бачила тільки раз у Фастові біля станції. Бурти буряків лежали на станції. Декілька вагонів навантажених дрімало, дожидаючи міцніших морозів. Біля станції мужик розвантажував буряки, привезені невеличкими санками. Одною ногою, взутою в личак та завішеною ганчір’ям, спирався на бічницю санок, опираючи на коліні гралі. Стояв так довго-предовго вдивлений в простір, наче задрімавши. Так стояла подрімуючи конячина, що привезла оцей вантаж. Часом селянин наче просинався: брав невеличку кількість буряків і в’ялим рухом кидав її недбайливо майже собі під ноги. За декілька таких рухів він знову «віддихав», — дрімаючи як безмежний степ і білий, байдужий до всього простір. Їдучи далі, я ввесь час думала про цю людину: чи в неї вже такий характер, що вона така дрімуча, чи вона працює отак для держави, виконуючи норму? А може щось, чи хтось вимотав з неї нерви й позбавив її життєвої сили?

Київ був перед нами. Як в кожному місті, передмістя з малими дімками нічим не різнились від наших. А втім ми збирались, а схвилювання не давало мені придивлятись, це ж бо за хвилю я буду в Києві чи, як мої товариші казали, в Київі. Побачу наочно місто, що про нього розказували ще дитячі казки: «і поставив св. Андрій хрест на горах, поблагословив те місце і на ньому повстав Київ…» Щось як гора Арарат, де рятувався Ной від потопу, Назарет чи Мекка. Це ж бо зближаємось до української Мекки. З побожним стиском серця, з теплою ніжністю йдемо вітати матір руських городів. Здається впадеш навколішки і станеш цілувати св’ященну, найдорожчу землю…

Стоїмо на вокзалі. Задимлено — чорні рейки і холод. Публіка розмовляє по-російськи. Навіть носильщик, що його прикликаємо відповідає по-російськи. Незабутнє враження при вступі в гол. Наче в великий, розкішно розмальований театр. Стоїш на горі і здається ти актор: ще хвилина: заспіваєш радісну пісню привіту й побожну пісню поклону. І тоді піднімуть тебе крила, що виростають з пліч та піднесуть понад святим містом…

Я бачила в моєму житті не одно чужинне місто і не один двірець. Та ні одне з них не справляло такого враження. Та це не враження, що їх сприймає цікавий, безсторонний турист, а щось інше, від чого серце стискається боляче, а відношення до міста стає таким особистим як до людини.

Ех, ми ж галичани! Та може й вони, придніпрянці, відчували подібне, вступаючи на львівські вулиці? Тільки ж міцно приховане наше життя, що його відкривають потім, напевно дає їм інші враження як ті, що їх виносить галичанин, вступаючи на українську землю.