Софія Парфанович: У Києві в 1940 році

Підзамче — мала станційка, нагадувала в той час десь в краю якесь собі містечко. Мала холодна ждальня, брудна, запльована підлога, залізні печі, що ледви тліють трісками. Але вже виключно радянська публіка, сіра, тупий і чужий вираз обличчя, російська мова, нужденний одяг — та по одному-два «ребйонки» біля ноги.

Продискутувавши справу політичности гігієни, та необхідности з моєї книжки викинути євгеніку, гігієну раси і дещо інше — ми діждались потягу.

Правда, моя книжка! Та ж це і була одна з причин, чого я їхала до Києва. Її я вирішила боронити, хочби перед самим Наркомом. Якже так! Гігієна жінки і буржуазний світогляд, германське, контрреволюційне вчення, націоналізм, релігійний світогляд… ні! напевно в Обліті сидять неписьменні неуки, що висловлюють нісенітниці. У Києві я діб’юсь справедливости, і моя люба книжка, моє найдорожче дитя, піде в широкі маси українського народу. Чи могла я мріяти, пишучи її, що так швидко доведеться їхати з нею до Києва, та нести її в дар Великому Українському Народові. Як дорогу дитину я повивала її ніжно, виряджаючись у дорогу.

«За твоє життя їду боротись, дорога моя» — я приговорювала ніжно до зелено обгорненої золотовитисканої синьоприбраної книжки. Ну, Григорій Степанович казав, що дещо там не підходить, та це хіба дрібниця: досить надрукувати на горі, що книжка видана в Галичині, та ще й за буржуазних часів. Хай собі радянський читач вибере, що йому підходить. Отак докінчуючи розмову ми мостились у купе «м’якого вагону Львів-Київ».

Його вигляд багато девчому різнився від наших.

Плацкартний вагон мав купе на чотири особи. Отже нас троє і ще якийсь командир. Кожний мав свою лавку м’яко вибиту. Під ніч вже на кордоні ми дістали постіль. Маленьке віконечко високо між першою і другою лавкою. Сидячи, не бачиш нічого, треба стати або клякнути на лавку. Полиць над лавками немає, тільки одна поперечна над дверима. Там командир, до речі прибраний в новенький одяг з польського сукна, завантажив свої теж «буржуазні» валізи з добутим закордонним крамом. До речі: цілий час він до нас не озвався ні словечком, не знайомився, читав книжку і захоплювався своїми новими валянками з білого закопанського фільцу, оббитими жовтою шкірою. Правда, чоботи були гарні, і він і на ніч не скинув їх з ніг. Як майже вся радянська публіка, він не виявляв ніякого зацікавлення чужинцями, чи стрічними і не вдавався в розмову…

Тож ми їхали наче б самі та в веселому настрої. Мої товариші мабуть чи не перший раз їхали в «м’якому» вагоні, почували себе чимось більше від сірої маси, а становища, їм повіренні радянською владою, виносили їх на немріяну досі висоту. Для них здобуття нових теренів було мабуть рівнозначне з новим, кращим життям. Про дотеперішнє вони говорили мало. Не хотів і Григорій Степанович пояснити, чому в нього пика вся поорана складками й зморшками, хоч було йому тільки 47 років, очі живі, рухливі й повні життєвих хитрощів, а характер веселий, та сміхотливий. Своїми приказками та дотепами він увесь час підтримував погідний настрій. Задумливий Михайло Михайлович знав все таки більше мене: що його товариш не одно жало запустить йому де треба і може доведеться за не одно каятися та каратися. Може…

Прізвище його російське. Все таки, стоячи зі мною на коридорі, та скупо розказуючи про себе, він виявляв себе українцем, йдучи за матір’ю українкою. І дивлячись на мене вдумливо, своїм притишеним голосом казав:

— «Дда, Софія Миколаївна, щонебудь довелось пережити та чогонебудь покоштувати…». Проте він більше не сказав ні словечка.

Так їдучи, ми минали галицькі села з малими смугами, що мої товариші обіцювали в якнайшвидшому часі ліквідувати, та наблизились до колишнього кордону. Яка не була велика моя цікавість, проте швидко запавша зимова ніч не дозволила побачити краю, який доводилося бачити, стоячи в Гусятині на скелі, в Підволочиськах чи денебудь в прикордонних селах, де я щепила проти віспи літ тому з десять мандруючи самотою вздовж кордону. Контроль пашпортів чи перепусток, пересування вагонів і — Україна.

— Україна!

Хіба можливе? Чи не сон?

— Україна!

До очей набігали сльози, щось стискало боляче-солодко біля серця.

Проте цієї України ніяк не відчувалося. У потязі тільки ми розмовляли по-українському, що звертало на нас загальну увагу.

— Ето западніки —

Так звали мене увесь час в Києві, почувши мою українську мову. Це виправдувало вживання цієї архаїчної Скрипниківської, Хвильової мови.