Михайло Загребельний - Богдан Ступка

Закликає молодь невтомно вчитися: «Аби відрізняти, що воно таке – солодке, а що – гірке, адже, щоб пізнати солодке, треба пізнати гірке, як казав Григорій Савич. "Завоюй земной весь шар, будь народам многим цар, что тебе то помагает, аще внутрь душа ридает. Когда ти невесел, то ти подл и зол". Ми замало його знаємо, чув навіть таку репліку – "Григорій бесполий, кому він потрібний?" Але на Старому Арбаті в Москві до мене якось підійшов молодий чоловік і спитав, чи не пораджу я, де можна дістати почитати Сковороду».

Кужельний – вірний прихильник творчості митця: «Мені поталанило бути режисером вистав, у яких Ступка грав Шевченка і Сковороду. Він аж ніяк не намагався в них перевтілитися. Розвідки з гримом, ходою, манерою говорити спочатку вибудовували канал довіри до його проб. І раптом, за кілька тижнів до прем'єри відбувалася реінкарнація його героя. Саме так – реінкарнація, між актором і персонажем не залишалося ніякої розбіжності. Людина, яка здатна оживляти тих, хто давно пішов, здавалася мені безсмертною. Тепер я в цьому абсолютно певен. Шевченко, Сковорода, Котляревський, створені талантом Ступки, ніколи не зникнуть із пам'яті глядачів. І не тільки історичні персонажі, а й літературні герої в його виконанні набували повноцінності надсценічного існування».

У 1985 році ступає на акторський шлях син, Остап. Знімається вперше в кіно. Згодом прийде в трупу франківців. Батько ніколи не робить йому зауважень. Не мучить нотаціями. За одним винятком. Коли Остап не зумів знайти міру під час святкування вступу на перший курс Київського театрального. Довелося «зауважити» в ручному режимі. Богдан Сильвестрович не сумнівається, що син усі ґулі має набити сам. Так навчав і його самого батько, Сильвестр Ступка: «Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось досягнути. Актор, з одного боку, м'яка губка, а з другого – вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Якщо треба для ролі, то калікою станеш. Наприклад, коли грав Річарда III, у якого була скалічена рука, то навіть ховав її під плащем, а коли витягував, то вона була покручена. Після вистави друзі її вправляли».

Лариса Семенівна завжди поруч: «Я ж на зйомки не їздила, лише єдиний раз у Карпати, де Іван Миколайчук знімав фільм "Білий птах з чорною ознакою". Але на всі спектаклі за участю моїх чоловіків ходжу щоразу. Вони цікавляться моєю думкою і дозволяють робити їм зауваження. Поки виходять грати на сцену, десять разів підкажу: "Остапе, там не говори так голосно", "Богдане, тут задовго витримуєш паузу". Коли режисер Сергій Данченко ставив "Короля Річарда III", в одному епізоді Ступка в ролі короля сидить скалічений, потворний і потім поволі піднімається спиною до залу. Тоді делікатно зауважила: "Богдане, поруч із тобою стоїть партнер. Мабуть, краще обпертися на його руку і вставати обличчям до глядача. Ти ж король!" Я завжди наполягала, аби в Богдана і Остапа був режим… Мої відвідини спектаклів є не тільки своєрідною підтримкою. Передусім, це допомагає вловити настрій, душевний стан моїх рідних, дещо переоцінити, переосмислити, зрозуміти. Глядач бачить їх вжитими в театральні образи, я ж сприймаю їх у щоденному житті. Інколи можу півгодини з Богданом розмовляти на кухні – він мене не чує. Аж іде у справах, тоді зателефонує і попросить нагадати, про що, власне, вранці йшлося… Богдан дуже важко спить. Уві сні щоразу переживає свої ролі, аж судина пульсує на його чолі. Зізнаюся, що мій чоловік не готує, не прибирає, не пере, продукти не приносить. Я постійно ходжу на один і той самий ринок – знаю всіх бабусь, постою, порозмовляю з ними, поторгуюся. Єдиний раз прийшла туди з Богданом. Його всі впізнали, зачіпали, віталися. Тепер на ринку мені в ціні не поступаються і весь час запитують: "Як там ваш Ступка?"».

До 1987 року мешкає у двокімнатній квартирі на Хрещатику, біля Бессарабки. На обід ходить додому. Якось у середині 80-х років зустрічає його Ірина Молостова: «Богдан, а ты знаешь, что Виталий Коротич уезжает в Москву? На углу улицы Заньковецкой освобождается квартира».

Володимир Мельниченко розповідає: «Я був активним свідком історії з отриманням Ступкою нинішньої квартири. Театр звернувся з проханням у відповідні інстанції. Знаменитому артисту важко було відмовити, проте, очевидячки, на цю квартиру претендував якийсь чиновницький авторитет. Тому Ступці наче й не відмовляли, але й не вирішували питання. Тяганина була довгою, й стало ясно, що Богдан Сильвестрович втрачає можливість отримати квартиру зовсім поряд із театром. Я тоді працював у ЦК Компартії України й був знайомий з Валерієм Врублевським – помічником першого секретаря ЦК Володимира Васильовича Щербицького. До нього й звернувся по допомогу. Прізвище Ступки прозвучало для Валерія Костянтиновича як пароль, і він одразу попросив мене зайти до нього й розповісти про суть справи. Потім, ні на мить не відкладаючи, зайшов до Щербицького і через кілька хвилин повернувся. Питання було вирішене. Володимир Васильович сказав, що такому прекрасному артисту, як Богдан Ступка, не можна не допомогти. І допоміг. Артист живе у фантастичному, а може, й містичному місці – на розі вулиць Станіславського й Заньковецької! Вулиця Станіславського, мабуть, найкоротша в місті, зачаровує кожного своєю тихою красою й несуєтністю. З одного боку ростуть каштани, й у травні з балкона квартири Ступки видно безліч яскравих свічок над зеленою густою кроною; з протилежного боку – липи, й улітку з того ж балкона можна милуватися золотим липовим квітом, квітом, який паморочить голову медовим ароматом. До речі, Ступка згадав про свою вулицю у виступі в Москві при врученні йому премії Станіславського в 1996 році. «Я сподівався на те, що саме так і має бути, – сказав тоді Богдан Сильвестрович, – бо ж я не тільки шаную великого Станіславського, не тільки сповідую його принципи, але й живу на вулиці Станіславського, зарядженій енергетикою його імені».