Михайло Загребельний - Богдан Ступка

Підхід Данченка незвичний. Наголошує акторам, що чеховські герої, як дама з собачкою, ніколи не жили ні в Москві, ні в Петербурзі. Вони мешкають на межі України і Росії. Тож грайте ніби про себе… Богдану Сильвестровичу пояснює: «Ти не зрозумієш, що таке дядя Ваня. Тому що ти – народний, ти в кіно знімаєшся, в тебе – популярність. А дядя Ваня – просто керуючий, його ніхто не знає. Ти не зрозумієш цієї трагедії: коли можна якось вранці прокинутися, спустити ноги з ліжка на підлогу й сказати: "Господи, ким же я став у цьому житті!"».

Режисер не кричить, борони Боже, коли вважає доцільним зробити під час репетиції зауваження. Підводиться і робить вигляд, що просто йде поправити лампу. Далі, ніби мимохіть, випадково наближається до актора. Тет-а-тет ділиться з ним своїми міркуваннями. Так, щоб ніхто не чув. І сідає на місце. Ніхто не пригадає жодного поганого слова з вуст Данченка про акторів. За спогадами Богдана Сильвестровича, Данченко завжди чекає, допоки в душі митця «заспіває пташка», допоки він увійде в процес, розпалиться. Данченко бере до уваги, що, наприклад, Богдан Ступка не є прихильником довгих репетицій, безкінечних повторів. Йому треба все й одразу. Завжди спрямовує це його прагнення в потрібне, комфортне для його темпераменту русло. Той намагається змирити свій темперамент відповідно до розважливості режисера: «Талант – не гроші, не ковбаса, не шинка. Не вирахуєш, скільки відсотків його є. У когось проявляється швидко, у декого – поступово. Треба мати терпіння й чекати, коли прилетить цей птах».

У «Дяді Вані» грає Івана Петровича Войницького, дядю Ваню. Щойно починаються репетиції, навідується у Львів до батьків. Стає свідком того, як мама докоряє татові: «Я ж могла стати актрисою. У вісімнадцять років грала в театрі "Просвіти"! Але через ту дурнувату любов до тебе з баняками лишилася». Тато мовчить. Мама втирає сльози. І продовжує: «Якби всі були артистами, життя б зупинилося!» Ступка спостерігає за ними і розуміє, як гратиме Войницького. Збагнув, що його мама – дядя Ваня. За характером, долею. Тато часто його хвалить. А мама часто критикує. І за те, що на сцені засовував руки в кишені. Каже, якщо хоч раз на сцені запхає руки в кишені, уночі їх повідриває. Якось зі сцени бачить у залі маму. Жодного разу на запхав руки в кишеню, хоча заважають, мов поприв'язувані. У «Дяді Вані» Ужвій грає маму Войницького. Якось бере сценічного сина за руку і каже: «Ну що я тут граю – таку фітюлічку, невеличку роль. Я б ще могла зіграти вашу коханку». Згадуватиме цю теплу руку не раз. І її девіз: театр Франка – це дім і сім'я. Доповнить її гасло – це й робота. Сприятиме увічненню корифеїв. Біля театру встановлять пам'ятники Миколі Яковченку, Гнатові Юрі в образі Швейка. Мріятиме про пантеон. І місце обере. Не у скверику: «З іншого боку площі, за пам'ятником патрону нашого театру Іванові Франку. Там маємо встановити монументи всім корифеям-франківцям. Треба продумати, як це зробити органічно, щоб вийшов цілий скульптурний ансамбль».

Перемоги чергуються з поразками. Ще в 60-х Данченко намагається ставити «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Переклад належить перу Василя Стуса. Стус опиняється за колючим дротом. За компанію і Брехта оголошують неблагонадійним. Разом із Галілеєм та Стусом. На початку вісімдесятих протегує молодому режисерові Валентину Козьменкові-Делінде. Той здійснює постановку памфлета Брехта «Кар'єра Артуро Уі» на малій сцені франківчан. Роль Артуро Уї виконує Богдан Сильвестрович. На так званих «закритих прогонах» у залі ніде впасти – не яблуку, навіть горішкові. У виставі грає Михайло Крамар, славнозвісний виконавець кіноролі Стецька. їм належить мізансцена, де худорлявий Ступка, Артуро, колише на руках опецькуватого Крамаря, Догсборо. Українському радянському культурному істеблішменту не до гумору. Він плете інтриги, як несамовитий, він заздрісний та підлий, як Артуро. Починаються свіжоспечені доноси. Партія і уряд УРСР відкрито заборонити Брехта не наважуються. Адже його памфлет – антифашистський. Рятують пожежники і забороняють малу сцену. Отже, й Брехта. Знову «за компанію». Ступку не зламати. За ним – актори. Рідна сцена: «Contra spem spero. Сподіваюсь і вірю. Я їх дуже люблю, я люблю акторів, дуже люблю. Розумію кожного. Бо, як казала моя бабуся-небіжка: "Кожен має свої мухи в носі". Я на ці мухи в носі не звертаю уваги, бо в мене теж є свої мухи в носі. Мені головне, який ти на сцені. Ти талановитий – мені це найголовніше. А решта… Не можна людину сприймати за одним вчинком, воно ще молоде, дурне, тому зробило поганий вчинок, а головне – талант. Не будеш свої мухи показувати на сцені, вони десь там, за кулісами, серед нашої братви, як то кажуть, залишаться. Тому я думаю, що є перспектива у театрі».