Михайло Загребельний - Богдан Ступка

У 1983 році в театрі з'являється режисер-дебютант Сергій Проскурня. Богдан Сильвестрович уважно оглядає прибульця й зауважує: «Нарешті в театрі з'явилися вуха». У Проскурні справді – найбільші вуха в театрі. Він зацікавлено спостерігає, як Богдан Сильвестрович у кожній ролі шукає її зерно. Якийсь характерний жест, предмет, деталь. Коли працюють над «Енеїдою» – таким зерном стає перо, яким Котляревський пише український переспів поеми Вергілія. Митець і диригує тим пером, і лоскоче. Прем'єра «Енеї'ди» в 1986 році викличе достоту скепсису. Особливо стосовно гри Богдана Сильвестровича. Скажуть, це не ті герої. Який це Котляревський? Хіба він такий буває? А Ступка ще планував станцювати брейк-данс?!

Проскурню зачарував Богдан Ступка: «Він, як ніхто, вмів носити капелюха, що зближувало його з моїми уявленнями про стиль Леся Курбаса. Учень Бориса Тягна, він за школою був «онуком» Курбаса. А ще й львівський парубоцький шик, що був на межі батярства та академічного фасону, а ще гени, а ще – юнацькі враження від моря музики, що оточувало його… Його гострий розум, який часом колючими іскорками вилітав з примружених очей, його пластика, часом карколомна у вихилясах, його голос, що вмів оксамитово загортати, а міг і фальцетно витончуватися, – ось Богдан Сильвестрович. Для тих, хто наслідує Курбасівську традицію українського театру, неймовірним здався факт переїзду Ступки до Києва, у тоді консервативний і запліснявілий театр імені Франка. Це ж треба таке: поєднати європейську за суттю театральну школу, яку й представляли Сергій Данченко – тоді вже режисер – у тандемі із Богданом Ступкою, з театром натуралістично-традиційним. Мало хто згадає, що до кінця 70-х до придворного театру цього публіка не ходила. Призначення Данченка головним режисером та переїзд до Києва Богдана Ступки, Віталія Розстального – зі Львова, Володимира Оглобліна, Валерія Івченка – з Харкова, а поряд із цим – відкриття нових театрів: Молодіжного, Драми і комедії, Естради – це ж була справжня революція! Й досі дивуюсь, як на це пішла компартія… Саме на тлі цих подій та протиріч і народжувалася нова театральна стилістика, і Богдан Ступка став фронтменом цього процесу. Вродженим інтелігентом був Ступчин дядя Ваня – з його пронизливим монологом "а я б міг стати Шопенгауером!.." А поряд, у "Дикому Ангелі" – маленька роль сантехніка, неймовірно гротескова і трагічна. І звичайно ж, Артуро Уї у легендарній виставі Валентина Козьменка-Делінде на малій сцені театру Франка. Роль ця, як і вся вистава, була маніфестом нового українського театру. Ступка наче брав тебе всього, гіпнотично оволодівав твоєю волею і вів лабіринтами страху, народжуючи усвідомлення власної беззахисності в тоталітарному світі».

У Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого вчиться аж сімнадцять років! Його кілька разів виганяли з театрознавчого факультету, а потім знову поновлювали. І тільки Ростислав Пилипчук, обійнявши посаду ректора, зумів примусити горе-студента добігти фінішу. Вічний студент гордо прямує на останній екзамен: «Що це за знання – вчитися чотири роки? А от сімнадцять!» У 1984 році нарешті складає держіспит у Київському театральному. Голова держкомісії карпенківців Ада Роговцева спантеличена: «Богдане, чому ти за партою? Сідай за стіл до нас!» Майбутній театрознавець гордо відмовляється. Сьогодні в нього захист дипломної роботи: «Мій Микола Задорожний».

Самодурство українських бюрократів, захланність, заздрісність і дріб'язковість місцевого радкультістеблішменту (який 1991 року миттєво перефарбується в антирадянський) штовхають до Москви. У 1985 році Богдан Сильвестрович уже за крок від радикального рішення. Навіть приїжджає з Ларисою Семенівною до директора театру імені Моссовета узгоджувати побутові, організаційні питання. І тут читає спогади про народного артиста СРСР Михайла Романова. У 1963 році той залишає рідний Київський театр імені Лесі Українки заради… того самого театру імені Моссовета. Репетирує роль із Вірою Марецькою, московською зіркою, яка має чотири Сталінські премії. І несподівано йде з життя в готельному номері.

Богдан Ступка вірить у містику. Він помисливий. І ще відчуває, що московські підмостки – чужі. Адже він усіма фібрами артист український…

Друга половина 80-х принесла горбачовські реформи. Це солодке слово «свобода»… Олексій Кужельний відкриває в Києві перший в СРСР, перший на одній шостій частині земної суші ангажементний театр, майстерню «Сузір'я». Як на Бродвеї, сюди запрошують виконавців за контрактом. Перший твір у революційних стінах присвячений Григорію Сковороді. Сковороду грає ще один філософ. Богдан Ступка. Він рідко реагує на політичні гасла чи протистояння. Але як заговорить – тримайся. З приводу протиставлення західників східнякам кидає репліку: «У всіх тече червона кров. І якщо вколоти – всім буде боляче».