Юлія Тагліна - Михайло Грушевський

Всі ці книжки допомагали Михайлу розширити своє знання про культуру і минуле рідного краю. Його батько всіляко підтримував інтереси сина, тому спеціально для нього виписував науковий журнал «Київська старина», присвячений історії й літературі України.

Тим часом на Кавказі створилася вибухонебезпечна атмосфера, пов’язана з національним питанням. Кавказькі народи, підкорені Росією, бунтували, і це оточення не могло не мати впливу на хлопчика, загострюючи його національні почуття. У своїх спогадах Михайло Сергійович пише, що мета, зміст і щастя уявлялись йому в тому, щоб послужити національному українському відродженню.

Шістнадцятирічним хлопчиком Михайло писав у своєму щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, що люблять свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе мені зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу».

У 1878 році на Наддніпрянщині було видано царський (Валуєвський) указ, за яким українську мову заборонили використовувати в церкві, школі та громадських установах. Жодна книжка, написана українською, не мала права на існування. Вражений цим, Грушевський питав себе, у чому причина такого переслідування і як український народ може цьому протистояти. Як саме він, Михайло Грушевський, може цьому протистояти?

В автобіографії, згадуючи про своє дитинство на Кавказі, Грушевський писав, що з малих літ саме українознавство обрав своєю спеціальністю. Питання на той час для нього було лише у тому, яких граней торкнутися – славістики чи історії. Нагадаємо, що на книжкових полках хлопчика стояли і «Записки о Южной Руси» Куліша, і монографії Костомарова, і збірники Максимовича, і «Істория Новой Сечи» Скальковського, і «Історія слов’янських літератур» Пипіна.

Скоро Михайло визначився – він обрав історію. Особливе зацікавлення в нього викликала полеміка про «початок» Русі, теорії появи княжої Русі, теорії початку козацтва.

Грушевський накопичував необхідні знання для продовження свого навчання в університеті. Турбувало його лише те, що у Тифлісі йому ні з ким було поділитися думками про українське минуле, сучасність та майбутнє. Тому Михайло хотів якнайшвидше потрапити до Києва, щоб жити й працювати там, робити все, що він зможе для національного відродження. Але батько, який сам і виховав у хлопця національне почуття, довго не давав на те згоди.

Навесні 1882 року родина Грушевських зазнала великого горя: протягом одного місяця померли два брати Михайла і його сестра. Сам Михайло Грушевський згадує про ту жахливу весну так: «Тепер смерть пройшла посеред нас, як біблійний ангел з мечем, і витяла всіх, кого стріла на своїй дорозі. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі».

У 1884 році з’явилися перші твори Михайла Грушевського: оповідання «Страшний свідок» та «Остання кутя». Потім, у пошуках власного стилю, Грушевський написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.

Грушевський писав, спираючись на власні переживання. Наприклад, на оповідання «Унтер-офіцер Трохим Скавучав» його надихнув слуга із гімназії, що був дуже гордий за своє «унтер-офіцерство», не помічаючи своєї жалюгідності. У іншому оповіданні – «Бех-аль-Джугур» – Грушевський змальовує часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Африці, а саме в Судані. Михайло, живучи на Кавказі, знав мусульман, тому із розумінням проблеми висвітлив поневолення малокультурного народу європейцями. Це оповідання вийшло у Грушевського краще за інші, тому він вислав його до Києва – Іванові Нечуєві-Левиць-кому, відомому на той час письменнику. Але молодий Грушевський дещо соромився, тому підписався чужим прізвищем і поставив на конверті адресу свого товариша. Через два тижні прийшла відповідь, яка надзвичайно схвилювала Михайла, бо він дуже поважав Нечуя-Левицького, а у листі письменника він прочитав схвальні про свій твір слова.

Саме Нечуй-Левицький став літературним хрещеним батьком Грушевського. У 1885 році оповідання «Бех-аль-Джугур» надрукували у Львові. Так, можна сказати, молодий Грушевський ще гімназистом став українським письменником.

Він так писав про ці події у своїх спогадах:«1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в «Очерках історії укр. літератури» Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим».