Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Крім того, Квітка-Основ'яненко співробітничав з першим в Україні сатирично-гумористичним журналом «Харьковский Демокрит», що його із січня по червень 1816 р. (вийшло всього шість чисел) видавав вихованець Харківського університету, один з найбагатших місцевих поміщиків, автор написаної в дусі Котляревського бурлескної поеми «Основание Харькова», окремі мовні партії якої подані українською мовою, Василь Маслович. На сторінках «Харьковского Демокрита» Квітка оприлюднив жменьку своїх грайливих віршів: «Воззвание к женщинам», «Каламбур», «Двойные акростихи» тощо.

А наприкінці цього ж таки 1816 p., 10 грудня, Квітка-Основ'яненко був обраний харківським повітовим предводителем дворянства. Уже 1 січня 1817 p., як сказано у Квітчиному «Формулярному списку», він приступив до виконання обов'язків предводителя дворянства Харківського повіту на триріччя, з 1817-го по 1820 р. На цю посаду він буде обиратися чотири рази поспіль, прослуживши на ній аж до травня 1828 р. Обрання предводителем дворянства було справді етапною подією у Квітчиному житті. До своєї служби письменник ставився дуже відповідально. Недаром наприкінці терміну дворянство висловило Квітці «урочисту вдячність у вигляді форменого акту», написаного, як каже Данилевський, «зі щонайбільшою ґречністю». Крім того, за свою взірцеву службу Квітка в 1825 р. стане кавалером ордена св. Анни 2-го ступеня, а в 1826 р. отримає орден св. Володимира 4-го ступеня. У цей-таки час йому було надано й чин колезького асесора, що відповідав армійському чину майора. Відтепер до Квітки зверталися «ваше високоблагородіє». Спершу дворянська служба забирала майже весь час нашого письменника. Відтак у відкритому листі, надрукованому в січневому числі «Украинского вестника» за 1817 р., Квітка складає із себе обов'язки редактора журналу. «Шановні співробітники! – каже Квітка. – Я отримав на виборах посаду предводителя дворянства, тому відмовляюсь від участі в журналі». Він наголошує, що метою його життя й надалі буде «громадське добро». Зрештою, каже письменник, «ця річ майже ніколи не поціновується залежно від кола діяльності, отримуючи ціну лиш з огляду на наміри, на сили та на ревність кожного, хто приносить те, що має, на алтар громадського добра…». Словом, змінюючи «коло діяльності», Квітка не змінює своєї мети – бути корисним громаді та своєму краю.

А ще Квітка бере участь у літературних вечорах, які на той час входили в моду. Спершу вони відбувались у будинку дружини губернського прокурора Любовникової, а потім у Розумника Гонорського. На них Квітка з успіхом грав на флейті, виконував на фортеп'яно написані ним-таки п'єси, а також розповідав українські анекдоти. У цей-таки час у місті з'являється і перший танцювальний клуб, що його утримував колишній учитель фехтування Харківського університету Ле Дюк – один з наполеонівських гвардійців 1812 р. Тут публіка, передовсім студенти університету, до знемоги танцювала екосези, полонези, a la grecque [17] По-грецькому (фр.). тощо. Спершу Квітка бував у клубі як звичайний гість, потім став одним із його членів-розпорядників і, нарешті, – директором. І це далеко не все, чим він займався: наш письменник бере активну участь у роботі університетської друкарні, у заснуванні Харківського кадетського корпусу, переведеного згодом до Полтави, стає діяльним членом «Товариства наук» при університеті… Квітка буде залишатися дуже діяльною натурою до кінця життя. Уже коли письменника не стало, до Харкова надійшов диплом, який засвідчував, що Квітка став членом Копенгагенського королівського товариства північних антикваріїв (Det Kongelige Nordiske Oldskriftselskab)… Крім того, була любов. Хоч Квітка, кажуть, не надто впевнено почувався в жіночому товаристві, закохувався він не раз і не два. Наприклад, у 1817 р. він був палко закоханий у Наталю Гаврилівну Раєвську. Саме ім'я коханої – Наталка – на ту пору справляло на нього просто магічний вплив. Про це свідчить хоч би така курйозна історія. Якось у Липцях, тих самих, що їх Квітка-Основ'яненко чудово змалював у своєму «Салдацькому патреті», позивались за город селянин і селянка. Селянин і каже: «Ні вже, Наталко, воля твоя, а ти не права, що заволоділа моїм городом!..» І досить було присутньому тут Квітці почути ім'я Наталка, як він одразу ж розсудив справу на користь селянки.

Про цю дивовижну барвистість Квітчиного життя Григорій Данилевський у своїй «Украинской старине» писав таке: «Незрячий і хворобливий у дитинстві, він замолоду раз у раз міняв мундир військовика на перо канцеляриста, а перо канцеляриста на мундир військовика;…чернець, відлюдник за найкращих, свіжих років життя; діяльний член Товариства добродійності й директор мандрівної акторської трупи; засновник інституту для панянок і видавець першого українського часопису; директор танцювального клубу й автор дотепних гумористичних листів…, а заразом автор строгих звітів про улюблений інститут, солоденьких і нікчемних віршів, де оспівані Маші, Лізи, Наді й Каті, зрештою, музикант і предводитель дворянства – яке розмаїття та яка несхожість пережитого!». «Несхожість пережитого», певно, мав на думці й засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін, коли адресував Квітці свою досить ущипливу епіграму: «Был монахом, был актером, / Был поэтом, был танцором!». [18] «Був монахом, був артистом, / Був поетом, танцюристом!» (Рос.)