Т. Панасенко - Іван Котляревський

В останні десять літ життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827 році йому довелося посісти ще й посаду наглядача богоугодних закладів (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки й богадільні). У місті їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок для психічнохворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Фінансувалися ці заклади, як і решта подібних, дуже скупо, однак пацієнти, завдяки наполегливості й ретельності Івана Петровича, мали все необхідне.

Службове листування за часів керування Котляревським цими закладами показує нам його як оборонця скривджених, як людину, що вела боротьбу за справедливість, проти будь-яких зловживань… Ось він просить поліцмейстера розслідувати справу про знущання жінки «частного пристава» Комаровського над служницею, яка втекла з дому хазяїна, «где проводила… мучительную жизнь». То подає доповідну записку губернаторові про однодворця Зінов'єва, якого доставили в «смирительний дім» за пиятику, сварки, побиття, обвинувачуючи також у підпалі. Довідавшись від потерпілого, що це справа рук волосного писаря, Іван Петрович узявся клопотатись за нього. У той самий час Котляревський заступається за кріпачку М. Мойсиху, яку пані її, Родзяніна, хоче заслати в Сибір. Сперечався Іван Петрович і з судовими вироками, якщо вважав їх несправедливими: коли суд повернув хвору кріпачку Фенічову з рішенням, що гроші за її лікування платити не слід, Котляревський у відповіді підкреслив, що суд виявив «сверх своих обязанностей особенное покровительство осиротевшему йменню» (йдеться про поміщицький маєток). Скаржився Котляревський і на міського голову Ворожейкіна, що «стесняет его богоугодное заведение неотпуском денег», свавільно бере асигнації для своїх комерційних справ, а відпускає для закладу мідні гроші. При цьому письменник натякав на серйозні зловживання міського голови.

Незвичайним для свого часу чиновником був Іван Петрович і в піклуванні про побут хворих із богоугодних закладів. Наприклад, доглядачеві Сущинському він пише: «Ожидаю от вас ревностного и усердного смотрения за больными, чтобы им лекарство и пища доходила в свое время и надлежащей доброты, также чтобы постель и белье были чисты и переменялись в свое время, т. е. каждую субботу». Це було в ті часи, коли «турботи» попечителів богоугодних закладів не йшли далі турбот про «чисті ковпаки» на час приїзду ревізора, бо звичайно хворі в одязі своєму більше подобали на ковалів (згадаймо «Ревізора» М. В. Гоголя).

Про сутички зі свавільною поліцією свідчить такий уривок з листа Івана Котляревського, датованого 1828 роком:

«Оная полиция без всякой надобности причиняет приказу общественного призрения беспокойство и излишнюю переписку… Полиция в таких случаях поступала неосновательно, поверхностно, опрометчиво, присылала иногда в больницу для пользования здоровых, требующих в болезни пособия к принятию в богадельные, в родильный гошпиталь небрюхатых, глухих и немых, говорящих, лишенных ума называла больными горячкою и, наконец, беспокоила приказ о таковых людях, кои вовсе не имеют нужды в пособии».

Навіть Пантелеймон Куліш, надто неприхильно настроений щодо письменника, все ж мусив визнати його людяність і щирість: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, і домик його в Полтаві був відомий убогим чолобитникам…».

Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський так описував Івана Петровича Котляревського: «…справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст». В останні роки свого життя запустив собі пишні козацькі вуса. Одягався небагато, але охайно, зі смаком. На службу – в чорний сюртук, у парадні дні з'являвся в армійському мундирі і трикутному капелюсі з чорним султаном. Жив письменник одинаком, без родини, і вів досить помірне життя. Удома приймав тільки невеликий гурт приятелів. Мав невелику бібліотеку латиномовних творів класичних авторів і французьких книжок, збірок фольклору, рукописних творів Г. Сковороди та Біблію. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо любив Іван Петрович славнозвісного «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса, якого читав у російському перекладі. Тут також були періодичні видання – «Северная пчела», «Вестник Европы», «Библиотека для чтения», – які письменник постійно передплачував.