Д. Журавлев - Іван Мазепа

Щедра роздача «земельних» універсалів у перші роки гетьманування Мазепи (1687—1689) пояснюється тим, що новому гетьманові треба було віддячити своїм прихильникам і забезпечити собі якнайширшу підтримку серед старшини.

Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на 1699—1701 роки. Вона могла бути пов’язана з подальшим зростанням старшинської еліти, яка мала тепер змогу все наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги, особливо за умов закінчення війни з Туреччиною та Кримом і підготовки до нової війни – зі Швецією.

Нарешті, втретє процес надання маєтків гетьманською владою прискорюється в останні роки правління Мазепи (1706—1708), можливо, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, у якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Гетьман намагався забезпечити собі підтримку старшини в переддень подій, вирішальних для Української козацької держави.

Загалом за підрахунками М. Петровського та О. Оглобліна, за увесь період гетьманування Мазепи старшині, монастирям і частково великому купецтву було надано сотні сіл з кількома десятками тисяч селянських дворів. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де 1729 року було 4252 двори (крім того, було підтверджено володіння 14 селами, де того ж таки року нараховувалося 830 дворів).

Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам з числа генеральної та полкової старшини. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко майже щороку отримував від Мазепи нові маєтки: у 1694 році він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699-му – село Білошапки, в 1701-му – Ярошівку, в 1703 році – Мамаївку, в 1705-му – Калюжниці та Попори, в 1706-му – Вечорки і, крім того, ще декілька сіл в різний час. І Горленко не був винятком.

Чимало представників вищої (і навіть середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена Михайла Миклашевського, Данила Апостола, Василя Кочубея, Дмитра Горленка, Леонтія та Павла Полуботків, Івана Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Леонтій Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а пішли з державної служби, маючи величезні володіння.

Саме в цей період на Лівобережній Україні формується таке явище, як старшинська аристократія. Найважливіші державні посади в центрі та особливо на місцях, зокрема полковницькі «уряди», в цей час довго займають одні й ті ж особи. Так, Данило Апостол був миргородським полковником у 1682—1727 роках, Михайло Миклашевський – стародубським у 1689—1706 роках, Іван Мирович – переяславським полковником з 1692-го до 1706-го, Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692-го до 1708 року. Це було нове, незвичне для Української козацької держави явище.

Іноді полковницька посада фактично передавалася як спадщина від батька до сина. Так було з прилуцьким полковництвом, коли, після смерті Лазаря Горленка, вбитого під час бунтів 1687 року, і короткотермінового полковництва І. Стороженка, цю посаду дістав син Л. Горленка Дмитро; Яків Лизогуб був чернігівським полковником у 1687—1698 роках, а його син Юхим – у 1698—1704-му. Не випадково в цей період зростають цілі полковницькі і навіть сотницькі династії…

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини наприкінці XVII – на початку XVIII століття було юридичне оформлення такого цікавого прошарку, як «знатне» («значне») та «бунчукове» військове товариство.

Цих осіб міг судити тільки Генеральний суд Української козацької держави. Подібна гетьманська кадрова політика була досить виправданою – майже всі правителі будь-яких часів, прагнучи зміцнити свою владу, намагалися розставляти на всі провідні посади особисто відданих їм людей, незалежно від їх походження. Проте це завжди викликало ворожість з боку місцевої еліти, що із заздрістю сприймала швидке просування по службі всіх прийшлих, «чужих», – звідси постійні скарги лівобережної старшини на засилля «поляків» при гетьманському дворі (найчастіше малися на увазі вихідці з Правобережжя, здебільшого українці за походженням). Важко сказати, наскільки подібні розстановки і взагалі кадрова політика гетьмана Мазепи виправдали себе – зрештою, гетьманові вдалося сформувати цілком дієздатний адміністративний механізм, що непогано працював за умов миру та війни, але дав фатальний збій у вирішальний момент – під час виступу Мазепи проти політики Петра I. Саме тоді з’ясувалося, що показна лояльність більшості старшини була справді формальною, а ось відданість «прийшлих» старшин – висуванців гетьмана – часто виявлялася міцнішою і надійнішою.