Міфи України

Не лише з погляду естетичного, а й історичного дослідник звертався лише до світил літератури і мистецтва, і саме до світил першої величини: виставляв великі достоїнства Данте і Шекспіра, Ломоносова або Державша, і, з височини свого естетичного трибуналу, — озброєний вдавано-неупередженою критикою, — величаво роздавав дрібні нагороди решті письменників, яких удостоював своєї естетичної оцінки. Яке діло було такому високомовному критикові до наших пісень, що ображали його витончений смак, викоханий в аристократичній обстановці так званих зразкових академічних творів? Яке діло було йому до наших старовинних збірників XV, XVI або XVIII століть, наповнених повчаннями і легендами на ламаній болгаро-руській чи поль-сько-руській мові, наповнених творами, які, можливо, цілком задовольняли наших грубих предків, але до яких не можна було прикласти формули щодо художньої ідеї та форми, визначених законами його естетики? І такі теоре-тики-критики не тільки не хотіли знати нашої писемної старовини і народності, а й насправді не знали ні тієї, ні другої, і своїми зверхніми поглядами стаючи начебто вище нашої старовини і народності, лише збуджували до тієї і другої зневагу, що призвело до шкідливого пересуду, доволі поширеного ще й нині, ніби можна скласти собі правильне уявлення про історію руської літератури на вивченні пізніших письменників, починаючи з Кантеміра чи Ломоносова, без ґрунтовного знання нашої давньої літератури та без найживішої прихильності до народної словесності». Головний представник художньої естетичної критики В. Г. Бєлінський навіть прямо заявляв, що «один невеликий вірш справжнього художника-поета незмірно вищий за всі твори народної поезії, разом узяті».

Панування теорії художньої естетичної критики було недовговічним у нашій літературі. Найавторитетніший ху-дожник-поет О. С. Пушкін ще декількома роками раніше несправедливо-зневажливого відгуку про народні твори нашого знаменитого критика писав братові (наприкінці жовтня 1824 року) у листі з с. Михайловського: «Чи знаєш, чим я займаюсь? До обіду пишу записки і обідаю пізно; по обіді їжджу верхи, ввечері слухаю казки — і винагороджую тим недоліки проклятого свого виховання. Що за диво ці казки! Кожна — поема!» І в літературі, і в науці нашій, починаючи з 60-х років XIX століття, виник і швидко почав міцніти національно-історичний напрям. Народні поетичні твори визнані були дуже важливими пам’ятками минулого народного життя; їх посилено почали збирати і видавати в оригіналі, зі слів народу, і всерйоз досліджувати. До давніших збірників додалось чимало нових — Афа-насьєва, Якушкіна, І. Киреєвського, П. Рибнікова, Варенцо-ва, В. Даля, П. Безсонова, Є. Барсова, Л. Майкова, професора Гільфердінга та багатьох інших. З’явилась низка ґрунтовних досліджень про ці твори — Афанасьєва, Бус-лаєва, Пипіна, Тихонравова, професора Міллера та ін. При цьому спочатку дослідники, захопившись лінгвістичною теорією міфології, а згодом теорією міфології природи, ледь не в кожному народному творі намагались віднайти і вказати якщо не повний якийсь давній міф, то принаймні хоча б уламок його.

В останню чверть XIX століття виникла нова історико-літературна школа, заснована на порівняльному вивченні народності і підсилена надійним керуванням порівняльної граматики і порівняльної міфології індоєвропейських народів. Вона дійшла переконання, що «всі суттєві підвалини мови, побуту родинного і племінного, міфологічних і поетичних переказів становлять неподільну власність; всієї групи народів індоєвропейських, або арійських, і саме за тієї віддаленої доби, жива пам’ять про яку збереглась до наших часів у найдавніших гімнах та обрядах священних книг давньоіндійського племені, відомих під назвою Вед.

Ця віддалена доба, коли складались окремі народності, що виокремлювалися із загальної арійської, — доба, яка приховувала в собі справжні основи наступного літературного розвитку народу, набула в очах дослідників народності високого значення, а її характеристика стала суттєвою частиною, конче потрібним вступом до історії мови і літератури. Заснована на даних порівняльного мовознавства, порівняльної міфології і побуту арійської сім’ї, така характеристика пояснює найдавніші долі відомої народності, її первісну культуру, ті основи народності, з яких розвивалося і якими визначалося наступне історичне життя народу. Історія народної словесності сьогодні немислима поза цим зв’язком з віддаленою національною старовиною, поза її зв’язком з історією мови з одного боку, з міфологією — з другого. На думку Макса Мюллера 3, «за первісної доби між народами і релігіями — такий же щільний зв’язок, як і між народами і мовами: мова і релігія становлять для нього істинні елементи, конче потрібні для утворення народності». І ось з’являється останнім часом чимало — іноді досить великих — вчених порівняльно-етнографічних праць, на чолі яких по справедливості мають бути вельми ґрунтовні дослідження академіка Веселовського, які збагатили вивчення фольклору.

Читать дальше