народ Український: Українські казки

— Що це у вас така чудна скотина: наїлись і полягали, та й не встають?

— Як — не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та у крик:

— Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала жінка, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила й дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, ще й шліфоване. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намисто брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків.

«Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а піч закрилася й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати!

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — а вода з кринички так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що аж листя не видно, та такі гарні — срібні та золоті. От вона й каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця привезу». А яблунька і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися — аж там самі попечені жаби й гадюки! Дід із бабою в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла!

Отак вони собі живуть і хліб жують. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Пекли якось у пекарні хліб. А одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хати. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото і зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився і каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба.

Покотилося золото далі й зупинилося перед панським палацом. Прийняв його пан. Але з того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина — множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

В одного бідного чоловіка був син. Він разом із батьком обробляв поле, що межувало з панським. Якось ціле літо хлопець працював у людей, заробив грошей і купив воли.