Єста Кнутсон: Пригоди Пелле Безхвостого

Тож Монс написав до редакції допис, і коли наступного ранку міські коти розгорнули свою газету, то прочитали таке:

«КІТ, ЩО ВИКЛИКАЄ РОЗДРАТУВАННЯ.

Пане редакторе!

У нашому місті з'явився кіт, який тиняється вулицями з монетою на шиї і тим хизується. Такого не можна допускати. До того ж цей кіт безхвостий. Я питаю вас: що краще мати — монету чи хвоста? Тому, хто не має хвоста, насправді нічим хвалитися. Звертаюся до всіх вас зі щирим закликом: завтра на світанку, годині о шостій, коли той кіт вийде на вранішню прогулянку, зберімося на Замковому Пагорбі й висловімо протест проти того, що він вихваляється й викликає роздратування.

Пелле був надто малий і ще не передплачував «Щоденної котячої газети». Він навіть не вмів читати, тож ні про що не здогадувався, вибираючись уранці на звичайну прогулянку. Вихлебтав своє блюдце молока та й пішов надвір — ситий, задоволений і з медаллю на шиї.

Як і завжди, Пелле подався на Замковий Пагорб. Він там немовби відпочивав душею. Всюди росло сила-силенна дерев, на які можна було б залізти, коли б раптом навпроти вискочив якийсь придуркуватий пес.

Пелле блукав собі пагорбом і вряди-годи нюхав то камінь, то гіллячку, то клаптик паперу. Ніде не видно було ні кота, ні пса, ні людини. Всюди панували спокій і краса.

Та зненацька почулося сердите нявчання, і з-за якогось дерева виткнулась котяча голова, з-за другого — друга, а там ще одна, а там ще… І перш ніж Пелле налічив би три голови (якби він умів лічити), його обступило десь двадцятеро чи тридцятеро котів — чорних, білих, сірих, рудих, муругих. Зусібіч чулося глухе мурчання.

Пелле зіщулився й відчув себе ще меншим, ніж був насправді.

Аж ось коти взялися за лапи, завели довкола Пелле танок і заспівали:

І коти кинулися на сердешного Пелле й зірвали йому з шиї шовкову стрічку з медаллю. Він навіть не пробував захищатися від зграї тих здоровил.

— Ну ж ти й гава! Як можна було загубити медаль! — присоромила його Біргітта, коли Пелле повернувся додому. — Зарубай собі на носі, котусю, віднині ходитимеш без медалі.

— Няв, — мовив Пелле, а сам подумав: «Як добре, що я позбувся тієї медалі й вона більше не теліпатиметься мені на шиї».

Якось несподівано надійшов Великдень.

Напередодні увечері Біргітта накривала стіл, а Пелле їй допомагав. Власне кажучи, сидів на стільці й не зводив з неї зацікавлених очей. Витягнувши шию, він дивився, як Біргітта розставляла на столі крихітних жовтих курчаток. Вони, ті курчатка, були дуже привабливі: непогано було б ними трішки побавитися. Пелле схилив голівку й благально глянув на Біргітту. Ану ж, дасть йому для забавки хоч одненьке?

Е ні, щось не скидалося на те, що дасть. Та ось Біргітта мимоволі впустила з рук одне курчатко. Пелле миттю скочив додолу й ударив його лапою так, що воно відлетіло аж до протилежної стіни.

Тоді кинувся за ним і опинився біля стіни майже так само швидко, як і курчатко, й тепер, узявши його в передні лапи, підкидав, гриз, шарпав, поки воно геть обтріпалося. Потім Пелле на якусь мить лишив курчатко в спокої й трохи відступив назад. Вигнув спину, хвацько затупав лапами й щосили стрибнув просто на сердешне жовте створіннячко, яке лежало на підлозі й мало вкрай жалюгідний вигляд.

— Фу, Пелле! — крикнула Біргітта. — Айя-йя! Який же ти капосний! Бідолашне курчатко!

«Та воно ж неживе!» — подумав Пелле, але оскільки був дуже добре вихований, то облишив курча, підійшов до Біргітти й потерся їй об ноги: мовляв, он який я чемний котик. Біргітта погладила його по спинці, а Пелле заходився тицятися до неї голівкою, як ото зазвичай роблять коти, коли хочуть, щоб їх хтось попестив.

Потім родина сіла їсти. І коли на столі з’явились яйця, Біргітта сказала:

— Власне, на яєчках мають бути написані вірші. Коли ж їх немає, нам самим треба братися за рими. Тату, починай.