Єста Кнутсон - Пригоди Пелле Безхвостого

Тоді він заходився нявчати не своїм голосом. Якщо тобі коли-небудь доводилося чути справжнє котяче нявчання, то ти, напевно, можеш собі уявити, як тієї хвилі нявчав Пелле.

Прокинувся Біргіттин тато. І прокинулась Біргіттина мама.

— Чого це він так нявкає? — здивувався тато. — Що це з ним?

— Ти б краще сходив та подивився, — сказала мама. — Може, до кухні вдерлися злодії.

Тато взувся в капці й підкрався до кухні. Якби ти тільки знав, як він злякався, коли відчинив двері, а на нього шугнуло димом і полум’ям! Пелле прожогом вискочив із кухні, а Біргіттин тато кинувся до телефону викликати пожежників.

Ну й закрутилась веремія! З ревом і виттям примчали пожежні машини, прокинувся цілий будинок, попіднімалися штори, повідчинялися вікна, повисовувались надвір голови. На щастя, пожежа не встигла дуже розгулятися. Вогонь не вирвався з кухні, й скоро спритні пожежники його загасили.

А на другий день Пелле вшановували так, що він аж збентежився. Усі його гладили, поплескували по спині й називали «розумничком». Пополудні родина зібралась у вітальні. «Які вони поважні! Що це з ними?» — думав Пелле, вмостившись у Біргітти на колінах.

Та ось Біргіттин тато сів за піаніно й заграв якийсь неймовірно гучний марш. Пелле він не дуже сподобався.

Потім Біргітта з Пелле на руках вийшла посеред кімнати. Тато став навпроти неї і врочисто мовив:

— Любий Пелле! Уночі завдяки тому, що ти так блискавично зреагував, було зупинено велику пожежу, тож тепер я нагороджую тебе цією медаллю.

І тато прикріпив до шовкової стрічки Пелле золотаву медаль із написом «За видатні заслуги». Біргітта купила її за двадцять п’ять ере [1] Ере — дрібна шведська монета. (Тут і далі примітки перекладача). в крамниці іграшок. Біргіттин брат Улле заграв фанфару на трубі, яку йому подарували на Різдво, а тато потиснув Пелле лапу.

Усе це видалося Пелле трохи дивним, хоча, звісно, він дуже пишався й тішився. А найкраще було те, що після всіх урочистостей його пригостили блюдцем жирної смачнющої сметанки. Він хлебтав її ясно-червоним язичком так, що бризкало на всі боки.

Однак та медаль принесла цілу купу неприємностей.

Почалося з того, що, прогулюючись одного ранку надворі, Пелле Безхвостий зустрів Монса — котяру, який мешкав по сусідству.

Монс зупинився, уп’явся в Пелле очима й спитав:

— Що то за монета теліпається на твоєму нашийнику?

— Це не монета, а медаль, — відповів Пелле. — Мені вручили її за те, що я загасив пожежу.

Монс глумливо реготнув:

— ТИ? ТИ загасив пожежу? Нічого дурнішого я зроду не чув! Раджу тобі зняти її з себе й нікого нею не смішити.

— Цю медаль мені вручив Біргіттин тато, — сказав Пелле. — І я носитиму її стільки, скільки захочу.

— Он як, — повільно, з притиском мовив Монс. — То ти не знімеш тієї монети? Ну, тоді начувайся!

І Монс із сердитим бурчанням подався своєю дорогою. Відійшовши на кілька кроків, він оглянувся, засичав, а потім сказав іще раз:

— ТОДІ НАЧУВАЙСЯ!

А Пелле як став, так і стояв, витираючи лапою сльозу в кутику ока. Йому було невтямки, чого це Монс вважає, що він смішить себе тією медаллю.

Монс був лихий котяра. Шкодив, де тільки міг. Ось і тепер — знайшов ще двох котів, Біла та Була, що мешкали в старій повітці на задвірку, і сказав їм:

— Нашими вулицями тиняється пихате кошеня з монетою на шиї. У нього страшенно смішний вигляд, і цьому треба покласти край. Що будемо робити?

Біл глибоко наморщив чоло. Бул зосереджено почухав лапою за вухом.

— Серйозна справа, — відповів Біл.

— Серйозний випадок, — докинув Бул.

Бачте, Бул завжди підтакував Білові, хіба що трохи змінював слова.

— Треба щось робити, — мовив Монс.

— А що? — спитав Біл.

— Еге ж, що? — спитав Бул.

— Я знаю! — нараз скрикнув Монс. — Напишемо дописа в редакцію! Треба, щоб про це дізналися всі коти! У науку іншим він має бути покараний!

(Останнє речення звучало дуже високомовно. Цього стилю Монс навчився напередодні на зібранні товариства МЗСС. Скажу тобі на вушко, що МЗСС означає «Ми За Свіжу Салаку»).

Мабуть, ти знаєш, що таке дописи в редакцію. То такі коротенькі листи, які дорослі пишуть до часописів. У них вони скаржаться на лушпайки з-під бананів, що валяються на вулицях, на переповнені трамваї тощо. Потім часописи ті листи друкують, і дорослі з того тішаться, бо таким чином з них виходять справжні письменники. У котів є свій часопис, який називається «Щоденна котяча газета». Він такий манюній, що ми, люди, навіть з лупою в руках його не побачимо. У кожнім разі коти пишуть свої дописи до «Щоденної котячої газети» точнісінько так само, як люди до своїх часописів.