Єста Кнутсон - Пригоди Пелле Безхвостого

Упровдож цілого свого життя письменник не зраджував книги, — у його віллі, здавалося, стіни були змуровані з самих книг. До глибини душі він любив оте книжне життя, творчу роботу, подорожі й мандрівки, свою любу дружину, друзів, потішну таксу Софію Першу, а потім Софію Другу. Як і змалку, його захоплювали прекрасні книжки для дітей. Він щиро радів справжнім письменницьким талантам, і це саме він, Єста Кнутсон, був у складі журі літературного конкурсу, що розглядало повість «Пеппі Довгапанчоха». Він без вагань назвав тоді Астрід Ліндгрен «новою письменницею з великими можливостями». І не помилився! Нині Астрід Ліндгрен — найвідоміша дитяча письменниця світу!

Письменник помер 4 квітня 1973 року. Його згадують як скромну й великодушну людину. І не лише як письменника. 1995 року в Упсалі побачило світ дослідження «Письменник, музикант, радіожурналіст Єста Кнутсон». Його написав Дарш-Оке Скагегорд, один із тих, кого навіки полонила казка про безхвостого кота. Своїм дослідженням він мовби поставив пам’ятник обом: письменникові та його героєві — Пелле Безхвостому. Мені б хотілося покласти до того пам’ятника нев’янучого барвінку від українських дітей. І я впевнена, що наші діти полюблять Пелле Безхвостого так само, як любив його цей дивовижний Єста Кнутсон. Інакше не може бути!

Галина Кирпа

Був собі кіт. Не якийсь там особливий, довгошерстий кіт із чудернацьким іноземним іменем, а звичайнісінький шведський котик сірої масті з рожевим носом. А коли б хто підняв його лапки й глянув на підошви, то побачив би ще й рожеві подушечки. Та на свою біду кіт не мав хвоста. Атож, на превеликий жаль, у нього тільки й стирчав жалюгідний оцупок, яким він махав, коли гнівався. Можеш собі уявити — вигляд у нього й справді був кумеднуватий. Проте найкумедніше було те, що хвоста йому відгриз не хто інший, як пацюк. Може, ти й не повіриш, але ось як воно було: одного дня, коли наш котик прожив на світі всього кілька днів і ще ледве ворушив лапками, прибіг здоровуцький гидезний пацюк, чи не більший за саме кошеня, й своїми гострими зубами відгриз йому хвоста. Повір мені на слово, що коли про ту оказію дізналися довколишні коти, то всі вони як один взяли бідолашного безхвостика на кпини. А часом доходило до того, що коти бралися за лапи, ставали в коло, водили танок ще й співали такої пісеньки:

З їхнього боку то було вкрай негарно, чи не так? Безхвостик сидів посеред кола й знічено облизувався. Інколи стиха поривався сичати, та, оскільки не вмів того робити як годиться, коти з нього просто сміялися. А потім заводили співати другої пісеньки, ще дошкульнішої:

Ба, нашому коткові зовсім не було чого радіти. Проте саме того дня, коли йому виповнилося рівно шість тижнів, сталося таке. До садиби, де він жив, приїхав машиною якийсь дядько. Поставив машину в дворі та й не причинив за собою дверцят.

Помітив те котик, гайнув до машини, стрибнув на підніжку й з цікавістю зазирнув досередини. Випала прекрасна нагода роздивитися машину, тож котик заліз у неї і скоро відчув себе поміж усілякими гальмами та приладдями вільно, як удома.

Ось він схопив ганчірку та й ну кусати, рвати й підкидати її, мовби пацючка. Потім угледів китичку, що висіла на шнурку перед заднім вікном, і, звичайно ж, ударив по ній лапою, а тоді заходився гризти й тягти її так, що віконна завіска осунулась донизу. Коли він пустив китичку, то завіска з величезним шумом піднялася вгору!

Безхвостик трішки злякався й перехотів гратися. Натомість він зручненько вмостився на чудовому м’якому задньому сидінні й від утіхи заплющив очі. Він аж запишався. Хіба хто з тутешніх котів лежав коли-небудь у машині?